Зима — у розквіті своїм.
Де ж лицар твій, красуне?
Є шанувальники… А втім,
коли завія суне,
вже й не до тебе. І теплу
віддатися готові.
Гойдає вітер омелу
із почуття любові.
І, відігравши свій вертеп,
забудуть про сніжинки.
А сніг мете, а сніг мете…
Це так сумує жінка.
Надія Позняк
Немає коментарів:
Дописати коментар