Вечірня розмова, як завжди, не клеїлася. Тамара Іллівна останнім часом усе частіше бурчала на сина, не знаючи, як його спрямувати на «шлях істинний»…
– До речі, сьогодні зустріла Галю Ставинську. Не впізнала – так розцвіла! – обережно «закинула гачок». – Навчається у педколеджі... Незабаром її називатимуть не інакше, як Галиною Семенівною...
Антон мовчки одягав кросівки, ніби говорили не до нього.
–А ти? – не вгавала мати. – Навчання закинув... Друзі якісь сумнівні... Перспектив нуль...
– А я байк зроблю і поїду на фестиваль. Якщо пощастить, подорожуватиму світом...
– Ох, Антоне, ти хоч сам у це віриш? Увесь час на роздоріжжі. То барменом був...
– Але ж я посів друге місце на конкурсі...
– То графіті тебе заполонили...
– Усім подобаються мої графіті! Шевченко, Леся Українка у сучасних прикидах... Прикольно...
– Та ото тільки й того, що прикольно... А далі що? Все у тебе тимчасово. Загорівся – охолов. Захопився – і покинув. Ну чого тобі, синку, не вистачає?
– Свободи! Я – вільний художник. Творець...
– Творець-холодець... – сумно пожартувала Тамара Іллівна. – Ось придивися до Галі. Яка дівчина! І красуня, і розумниця, і спортсменка...
– І зануда...
– Ах, зануда?! Ну що ж... Я зрозуміла. Тобі отих розфарбованих дівуль з енергетиками подавай! Цигарки... Пиво... Випадковий секс...
– Ну це ти вже, мамо, перегнула! Чому випадковий? Навіть дуже не випадковий!
Кілька секунд вони дивилися одне одному у вічі. При цьому Антон зробив таку міну, що завжди сувора мати не витримала, і вони обоє пирснули сміхом.
– Синку, синку... Ти ще такий молодий... Ти ж знаєш, як болить материнське серце, коли бачить, як її дитина страждає...
– Ну чого обов’язково страждає? Просто я себе ще шукаю, мамо, і скоро знайду.
– Скоро? Сину, тобі вже вісімнадцять. Майже на дорослого чоловіка тягнеш. Майже... – з притиском сказала Тамара Іллівна, поправляючи зачіску біля дзеркала. – Ти до Галі придивися. Вона одразу себе знайшла і поводиться по-дорослому. Волонтер. Її і в дитбудинках, і в шпиталях знають. А які вірші вона пише!
– Вірші?!
– А ти що, не знав? Ви ж в одному під’їзді живете, в одній школі вчилися. Так, вона пише... і причому досить непогано. Принаймні я уже по радіо чула... І в літстудії «Зав’язь» її хвалять...
– Вірші, кажеш? Ну, це вже цікаво. Подивимося... – замислено промовив Антон і, взявши наплічник та балончики з фарбою, вирушив у тільки йому відомому напрямку.
* * *
– Ой, а ви чули, що Антон із тридцять п’ятої квартири... ага, отой непутящий... мама у нього така достойна жінка, інженер... так ото такий екземпляр до нашої Галочки Ставинської прив’язався...
– Та ви що? Пропала дівка...
– Ні, вона не така... Обидити себе не дасть... Вона цього шалопая перевиховає...
– І то таке... Тільки для чого він їй потрібен? Он скільки хлопців на неї задивляється. Слава Богу, є на що ... А тут таке ... тьху. Руки то у фарбі, то у мастилі. Ходить незрозуміло де. Ледве тягнеться в училищі, хоч би закінчив. Біда матері...
– Що біда то біда... Галя – кремінь. Таких, як Антон, вона лускає, як горіхи...
* * *
– Галочко, яка ж ти солодка! – промовив Антон, насилу відірвавшись від малинових припухлих дівочих вуст. – У мене дах зриває!
– Дивись, обережно, а то і дно випаде! – дзвіночком заливалася Галя. – Антоне, так не годиться. Давай нарешті займемося справами. Перше, що на порядку денному, – твій план дій! Зрозумів?
– Звісно, Галочко. Мій командир! План дій – це наше все!
– Не глузуй! Ось побачиш, як зміниться твоє життя, коли ти будеш мати перед собою конкретну мету! Якщо виконаєш хоча б частину із наміченого, вважай, що ти переміг свою лінь як цілеспрямована особистість.
– Галченятко моє... Ну в кого ти така цілеспрямована? От дивлюся на тебе і не збагну... Все ніби на місці: і макіяж, і зачіска, і прикид ... А ніжки!..
– Антоне!
– А що «Антоне»?! Галю, я ж правду кажу. Тільки бовдур може не закохатися у таку дівчину!
– Яким же бовдуром ти був у школі!
– Згоден! На всі сто відсотків! Тепер цю помилку я виправив!
– Молодець. Отже, план.
– О, так, звісно... План...
– Бери ручку й папір. Пиши, бо я тебе знаю. Обіцяєш, а не виконуєш!
– Для тебе, моя мила, що завгодно!
– Пиши...
– Пишу... «План на ... рік ».
– Молодець. Так, перший пункт – «успішно закінчити училище ».
– Училище... Записав.
– Далі – «вступити до університету»...
– Вступити... Проблематично...
– Немає нічого неможливого... Ти здібний, тільки лінькуватий. Не відволікаймося. «Відмовитися від шкідливих звичок».
– Е-е-е...
– Так-так. І не заперечуй. Ти від природи міцний, гарний, а свідомо підриваєш дорогоцінне здоров’я. Пиши не роздумуючи!
– Та пишу, пишу...
– Четвертий пункт – «у разі потреби виконати військовий обов’язок перед Батьківщиною»!
– Що за маячня, Галю! Яка армія? Треба від життя брати усе, поки молоді!
– Але ж ти чоловік усе-таки і, сподіваюся, патріот ...
– З тобою сперечатися – собі ж гірше! Дитячий садок, чесне слово! Тут стільки планів, що у мене паморочиться у голові. Галю, ну як усе це здійснити?!
– Не прикидайся слабачком. Я знаю, ти зможеш. Було б бажання...
– У мене сильне бажання тебе пригорнути й поцілувати!
У відчинене вікно влетів пустотливий весняний вихор, підхопив листок із «Планом...» і закинув його на полицю з Антоновими книжками.
* * *
– Кому це не сидиться такої пізньої години?
Галя (уже пів року Галина Семенівна), почувши дзвінок, втомлено встала з-за стола, за яким перевіряла зошити, потерла занімілу шию рукою і відчинила двері. На порозі стояла змарніла й заплакана Антонова мати.
– Галинко... – тільки й промовила.
Худенькі плечі зрадливо трусилися.
– Тамаро Іллівно, є якісь новини?! Кажіть... кажіть! Я все витримаю. Я вже стільки сліз виплакала, молилася... Немає гіршого за невідомість!
– Галю, він живий... тільки... тільки тяжко поранений.
– Я відчувала, ні, я знала, що він живий! Серце підказувало! Не плачте, ми усе здолаємо разом. Поїдемо до нього. Від присутності рідних і близьких він швидше піде на поправку...
– Авжеж, Галочко, рідних і близьких...
Спохопившись, тремтячими руками жінка простягнула дівчині аркуш паперу, який увесь час пригортала до грудей.
– На ось... Випадково знайшла на книжковій полиці в Антоновій кімнаті... Галю, як добре, що мій син тебе покохав. Я навіть не здогадувалася, наскільки ти для нього важлива... Ну, я піду... Добраніч, моя люба. Завтра зранку про все домовимося.
Дівчина, все ще схвильована, розглядала пожовклий папірець, де знайомим почерком було виведено «План на ... рік». Згадався той неймовірно щасливий день, коли вони жартували й раділи життю, насолоджувалися розмовами й поцілунками... Погляд сковзнув по написаному. Дуги чорних брів здивовано піднялися вгору, коли вона прочитала перший пункт – «кохати Галю»... Але ж вона чітко пам’ятала, що він записував зовсім інше! Пункт другий – «любити Галочку»... Сльоза потекла по щоці , змочила вуста, що мимовільно розтяглися в усмішку.
– Антоне, мій найкращий у світі... Ти все-таки залишився собою і написав те, що хотів...
Нижче пункт третій – «обожнювати Галину Семенівну»...
От і маєш! Розчулена дівчина засміялася крізь сльози... Так дзвінко, як того дня із Антоном. Їй стало легко й радісно, десь поділася втома. Хотілося танцювати.
– Дурнику, мій любий і... невиправний. Як добре, що сьогодні ти подав мені звісточку про себе! Як я за тобою скучила! Я сумувала, ні, помирала від туги. Так було тяжко без твоїх витівок, голосу, рук, очей... Яка ж я ще по-дитячому наївна! Думала, якщо буду поводити себе як сувора вчителька, то зможу тебе перевиховати! Повчала, як жити, а насправді... Насправді ти і без мене усе прекрасно знав і давно вирішив. Щирим серцем і глибоким розумом вирішив...
Погляд сковзнув на останній пункт – «у разі потреби виконати військовий обов’язок перед Батьківщиною».
* * *
У білосніжному сяйві з’явилося рожеве марево... Воно не зникало, як завжди останнім часом, а почало набирати чітких обрисів. Русяве волосся. Малинові припухлі вуста. Блакитні очі.
– Галочко...
– Я тут, любий! Антоне, все буде добре! Лікарі сказали, що найгірше позаду...
Хлопець широко розплющив очі й не міг повірити, що його Галинка, кохана дівчинка, реальна... ось тут... зовсім поряд...
– Пробач, що не попередив... Я вже потім зрозумів, що зробив боляче і тобі, й мамі... Хотів довести, що я дорослий чоловік і можу самостійно приймати серйозні рішення...
– Припини картати себе. Ти все правильно зробив. Ми з мамою у будь-якому випадку підтримуємо тебе. Не хвилюйся, тобі не можна...
Галя, як могла, намагалася приховати власне хвилювання, щоб не нашкодити пораненому. Вона швидко опанувала себе, увійшла в роль «учительки» і загадково-піднесеним голосом запитала:
– А що це за дивовижний аркуш я тримаю в руках?! Здається, тут написано «План на... рік». Кому ж належить цей надзвичайно цінний документ?!
У блакитних озерах очей засяяли пустотливі вогники. По-дівочому задерикувате обличчя, яке лоскотали неслухняні русяві кучерики,
вкрилося рум’янцем.
Уперше за довгий період лікування Антон усміхнувся. Йому хотілося якнайшвидше обійняти це «диво», поцілувати, посадити на коліна й заколихати, як маленьку дівчинку. Та поки що це було неможливо. Ледь поворушив пальцями у бинтах, відчувши знайомий біль. «Значить, ходитиму», – майнула світла думка. Натомість спохмурнів і винувато сказав:
– Галино Семенівно, це мій план... Вибачте, що вас підвів, розчарував... Я не виконав того, що обіцяв...
– Ні, Антоне, ти помиляєшся. Твій план бездоганний, і виконав ти його блискуче.
Підійшовши навшпиньках до ліжка коханого, Галя низько схилилася, поправила ковдру й ніжно прошепотіла:
– І навіть перевиконав...
(С) Богдана Гусак
2019
Немає коментарів:
Дописати коментар