Подарунок для бібліотечної Шевченкіани

Відверта сповідь Кобзаря

Радимо прочитати :)

Тарас Шевченко. Щоденник. - Харків: Вид-во О.О. Савчука, 2014.

Фонд читального залу Центральної міської бібліотеки ім.Т.Шевченка м.Суми зовсім скоро поповниться новим цікавим виданням «Тарас Шевченко. Щоденник», виданим до 200-річчя з дня народження Кобзаря харківським приватним видавцем Олександром Савчуком.

Наша бібліотека дуже вдячна видавцю за такий безкоштовний подарунок, адже ім’я Тараса Шевченка зобов’язує бібліотекарів слідкувати за такими виданнями і збирати їх, поповнювати бібліотечну Шевченкіану.

Т. Шевченко почав вести щоденник в червні 1847 році, але в лютому 1848 року спалив його. Як пише відомий сучасний літературознавець, професор Леонід Ушкалов в передмові до нового харківського видання, Шевченко одразу ж пожалкував про це, (або, можливо, є такі літературні припущення), подав свій щоденник 1847 року у повісті «Близнята» як щоденник героя Савватія Сокири, де змальовано перехід Аральської описової експедиції з Орська.

Той щоденник Шевченка, який зберігся і надрукований, має щоденні записи російською мовою з 12 червня 1857. Закінчується «Щоденник» в Петербурзі 13 липня 1858 року записом поезії «Сон» («На панщині пшеницю жала»). 

За дослідженнями Л.Ушкалова: «Журнал» можна досить чітко поділити на чотири частини, залежно від того, де його вів поет: Новопетровський форт на північному березі Каспійського моря, де поет перебував в засланні ; Астрахань та подорож до Нижнього Новгорода; Нижній Новгород; Москва й Санкт-Петербург. В Петербурзі Шевченко «зайнявся виключно гравюрою» і перестав вести записи в своєму щоденнику.

До речі в нашій бібліотеці зберігається видання щоденників Т.Г.Шевченка під назвою «Журнал» 1954 року видання, надруковане по Повному зібранню творів Шевченка в трьох томах 1949 року . Чому те видання має назву «Журнал», а не «Щоденник»?

По-перше, це авторська назва і літературні коментатори часом стверджують, що, називаючи свій твір не «щоденником», а «журналом», Шевченко натякає на те, що це письмо не інтимне, що воно призначене для стороннього ока. 

Так і сталось, адже в 1858 році, коли поет опинився на волі, то перестав вести свої записи (останній запис зроблено 20 травня 1858 року) і 12 липня цього ж року Шевченко подарував свій щоденник на іменини свого друга Михайла Лазаревського, а запис поезії «Сон» зробив 13 липня 1858 року.

Невдовзі, коли поета не стало, в 1861 році його щоденник побачив світ на сторінках журналу «Основа» . Закінчуючи публікацію цього твору в серпневому журналі за 1862 рік, редакція спеціально наголосила : 

«…Щоденник – дорогоцінний своєю правдивістю, простотою, щирістю й автобіографічними подробицями. Нам здається, що Шевченко, як поет, художник і людина найповніше виявив себе в щоденнику». 

В 1913 році літератор Сергій Єфремов у нарисі «Шевченко про самого себе» напише: 

«Це справжній, не надуманий, не підкрашений і не підроблений документ великої душі, одверта сповідь людини, що ні з чим не криється, нічого не таїть і не ховає, навіть своїх власних вад та негарних учинків… Видко, що людина анітрохи не позувала, не рисувалась, не спиналась на котурни, не кокетувала перед собою, як це досить часто буває навіть у найінтимніших записках».

Поет завжди був чесний з читачами, з друзями, з оточуючими і, насамперед, з самим собою:

«Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою» (Т.Шевченко).

Хто ще зможе сказати так про себе, не кривлячи душею?

Олена Мартюшова,
заступник директора Сумської ЦБС