Голос "втраченого покоління" 90-х

Він пройшов шлях тисяч українців і зміг його описати.
Тому тут усе живе і справжнє – від мови та реалій часу до почуттів,
провідне й наскрізне з яких – любов

Радимо прочитати :)

Майкл. Сторожі тротуару. – К.: КОМОРА, 2013. 148 с.

Перша книга відомого у Львові журналіста Михайла Мишкало (псевдонім Майкл) та невідомого українському загалу дописувача декількох періодичних видань має звернути на себе увагу багатьох читачів з покоління часів перебудови.

Важкі 90-і залишили мільйони українців без роботи, безгрошів’я заставило шукати будь-який спосіб виживання і це змусило ставати «човником» на базарах Східної Європи, а потім різноробочими і няньками по всіх Європі.

Такий же шлях пройшов і сам автор, про що розповів в своїй книзі. В формі щоденника, або в формі коротких записок-роздумів Майкл описує долі всіх своїх однокласників, знайомих, друзів, згадує про свою втрачену кохану, про всіх, кого матеріальна безвихідь штовхала на рішучі дії – їхати в невідоме і незнане, ризикувати і залишати все своє рідне і близьке, частіше всього, назавжди. 

Ці люди не були маргіналами, вони були рішучі і сміливі, ризикові і відважні: 

«… у нас була свобода, а ми не були готові до неї. Ми не мали роботи, грошей і, здавалось, майбутнього». 

Вони віддавали свою енергію, а часто і життя на розбудову інших країн, в той час як Україна потребувала їх сміливих і винахідливих мізків, та не було тут створено потрібних умов і вони їй виявились непотрібними. Руйнувались сім’ї, сиротіли діти і престарілі батьки, руйнувались всі плани і надії, гинули таланти… здавалось, сурова дійсність вирішувала все за людей.

Стиль письма книги «Сторожі тротуару» в такому ж суровому і жорсткому, уривчастому як дихання загнаних чи не до смерті людей: 

«Невдахи, затерті нуждою. Архітектори в ролі мулярів, інженери, які стали сантехніками. Ми, хто лишилися, чи вони, хто поїхали. Спізнились. Прийшли, а вистава триває, наші ролі забрали чужі, нам лишили монотонне життя…». 

У цій книзі постійний герой сюжету – місто Львів – сьогоднішній і початку 90-х, знайомий і незнайомий, впізнаваний і чужий, але все-таки привабливий і рідний для тих, хто повертається.

А ще - крізь весь трагізм виживання - постійний пошук кохання і спрага бути щасливим. Це неправда, що чоловіки не прагнуть кохання, вони його, виявляється, теж чекають:

«Я хотів постаріти з тобою. Кохана. Не було б тебе, довелось би придумати. Сотворити, зіткати з сотні мрій, снів, бажань. Намалювати в уяві, а потім перенести в реальність. Буквально. Справа не в роках. Мрія – продукт не тільки юнацьких бажань. Дорослі чоловіки також мріють. Сильно і боляче. Тому що знають, вона є і ми хочемо її. Зустріти. А часу вже не залишилось зустріти справжню…». 

Літературний критик написав:

«Сторожі тротуару» - це перший в українській літературі прямий голос «втраченого покоління» зламу 1980-1990-х років. Покоління «гастарбайтерів», що розлетілися по світу в пошуках обітованої землі. Покоління «Львова, якого не було», - зниклих заводів і гуртожитків… Покоління, яке загубилося на цивілізаційному переломі…».

Насправді, книги з жіночим поглядом на проблеми заробітчан сучасних українців в Європі ми вже читали, а отакий суто чоловічий – зустрічається, справді, вперше. Тим цінніша ця книга - «Сторожі тротуару», це – свідоцтво автора-очевидця.

Прочитайте і впізнаєте себе і своїх знайомих, змушені будете згадати не таке давно минуле нашого життя, згадати, щоб зрозуміти через що пройшло наше покоління, які випробування довелось багатьом витерпіти і все-таки вижити, щоб діти жили краще.

Олена Мартюшова, 
заст.директора Сумської міської ЦБС