Я глухіше, сумніше горю,
Я горю, як китайський ліхтарик,
Забутий на гілці, в старому саду.
8 жовтня виповнюється 135 років від дня народження одного з
найтрагічніших геніїв ХХ століття - українського поета Володимира
Свідзінського.
"Поета мовчання", якого Василь Стус згадував поряд із Ґьоте і Рільке, перекладача Арістофана і Овідія, спаленого НКВС у 1941 році.
Сьогодні літературознавці вважають його поезію «чистою», а самого поета «пророком», оскільки він мав провидіння передбачати тривожні події історії і навіть – власну смерть...
В полум'ї був спервовіку
І в полум'я знову вернуся...
І як те вугілля в горні
В бурхливім горінні зникає,
Так розімчать, розметають
Сонячні вихори в пасма блискучі
Спалене тіло моє…
Поета називають «внутрішнім емігрантом». Він не був репресований разом з іншими представниками «розстріляного відродження», став членом Спілки письменників, його квиток підписав сам Максим Горький. Проте виразною домінантою творчості є поетика мовчання. Василь Стус називав це «способом шляхетної герметизації власного духу», коли треба «Замкнутися, щоб зберегтися. Змаліти, щоб не помилитися у власній суті. Стати збоку, щоб не бути співучасником…».
Фактично, на творчості Свідзінського, на його прекрасній
поезії можна досліджувати специфічний дискурс мовчання в
літературі. Його творчість є феноменом "неканонічної традиційности», «дивовижної свободи вибіркового й ініціятивно-творчого опанування духовного спадку, суттєвого розширення... самої сфери спадкоємности» (за Елеонорою Соловей).
У 60-х роках, коли багато забутих імен поверталося, Свідзінського ігнорували, згодом опублікували деякі вірші, проте про окреме видання не йшлося. Закордоном видали книжку до 90-ліття поета, проте у СРСР видання вважалося ворожим. Вперше у незалежній Україні книгу поезій Володимира Свідзінського було видано у 2013 році.
Джерело: Володимир Свідзінський: життя та творчість, Матеріали до педчитань
Як хочеться покинути себе...
Як хочеться покинути себе,
Свої гризоти, спогади, бажання...
На березі морськім знаходять діти
Камінчики блискучі – може, я
Знайду собі де-небудь іншу вдачу
І стану інший – безтурботний, владний,
Привабливий, упевнений себе.
Або купатись буду – і приплине
До ніг мені щербата горошинка.
Я проковтну її та й стану враз
Рибалкою в південнім місті. Буду
Свій човен мати, неводи плести,
На теплім морі ночувати часто,
Вертатися, коли в волоссі хмар
Горять рожеві уплітки, а потім,
Коло стола в маленькій кухні сівши,
Дивитися, як мати чистить рибу
І як луска, спорснувши з-під ножа,
До пальчиків пошерхлих прилипає.
А сині ж метелики, сині...
П.С.
А сині ж метелики, сині,
Де ярній цвіт на долині.
Полум´ям шириться сонце.
В сонці, як іскри, метелики сині.
Сині метелики, синій день,
Темрявий берест шумить одиноко,
Серце зривають сплески пісень –
День розпалався широко, високо.
Блукаю вдень то в луках, то в гаю...
Блукаю вдень то в луках, то в гаю,
Як дерево, вдихаю запах літа,
На падолі джерельну воду п´ю,
А на межі схиляю колос жита,
І так живу, як придолинний цвіт, –
Без розмислу, без дум і неспокою.
Та що по тім? Ніч владною рукою
Мій осяйний переміняє світ.
Тоді іду блукати в інші луки.
Там холодом північної роси
Торкаються мене невидні руки
І з темряви, з Великої розлуки
Звучать давно безмовні голоси.
Відео по темі:
Турба, козельці, трепітка, невісний, прицвітень, джерелянка, таловина, скойка, юга, німина, сухозлітка, іржавець. Це слова з віршів Володимира Свідзінського, одного з найбільш недооцінених українських поетів XX століття. Лише за кілька десятків років літературознавці усвідомили, який діамант поціновувачі не розгледіли за життя автора. Самобутню поезію Свідзінського аналізують Василь Герасим’юк і Мирослав Лаюк.
Слухати: Свідзінський Володимир «У рідній моїй стороні» | Читає Сергій Злобін | Слухай
Немає коментарів:
Дописати коментар