Богдана ГУСАК. Нас кличе літо: літній цикл поезій

Нас кличе літо - і це дійсно так, адже ця розкішна пора року в своєму зенітному розквіті. 

І щоб створити відповідний настрій  пропонуємо прослухати аудіоцикл літніх поезій, які презентує ведуча подкастової рубрики СЛОВОГРАЙ, поетеса пані Богдана ГУСАК. 

Це її улюблена пора року і, мабуть, саме тому ці вірші сповнені такими щирими почуттями.

 

 

Вірші написані поетесою в різні роки, тому зараз гостріше сприймаються і неповторність українського пейзажу, і жага життя, якою сповнений кожен рядок, і світ почуттів на тлі розквіту природи.

Це те, що треба любити, помічати й цінувати завжди, бо, на жаль, світ навколо нас крихкий і мінливий. 

Це особливо помітно, коли підступно вриваються ті, хто прагне його захопити і знищити. Але краса і любов все одно сильніші. 

Це основний лейтмотив поетичного циклу Богдани Гусак "Нас кличе літо".

Вірші звучать у авторському виконанні

 

 

Богдана Гусак

Нас кличе літо

Нас кличе літо, щойно на зорі
прокинеться із піснею пташина.
Під ноги килимами – сто доріг,
І котиться авто, мов горошина.

Обов’язків, проблем тяжкий ланцюг
Бажання залишити якнайдалі.
До м’яти, материнки, чебрецю
Мерщій ! ... І ноги тиснуть на педалі.

У холодку на березі ріки
так хочеться співати і творити,
із вітром позмагатися стрімким!
Чому б і ні! Тому нас кличе літо.



* * *

Частує літо із карафки квасом.
Петрів батіг підморгує блакиттю.
Рум’яне плем’я, на солодке ласе,
давно в садку – від ягід гнеться віття.

Пустує сонце. То шубовсть з розбігу
в холодну річку. То дратує знову
кирпату хмару: промені-чепіги
з коси знімають стрічку веселкову.

Сміється з нього небо: – Як дитина!
Та й не туди, що у рудого мрія
про зорі-очі та вуста-малину.
Надвечір нишкне й густо червоніє...


* * *

Я припадаю до грудей землі.
Вона, як мати, тепла і ласкава.
У пелені – ромашки, а рукава –
Волошки з перевеслами полів.

Стежина, обійнявши пишний стан,
Ховається за вербами в ярочку.
В спідниці ставу – пишна оторочка –
Густий і білий вранішній туман.

Так хороше і солодко мені.
Земля спокійно дихає, зітхає.
Співанки солов’їні над розмаєм
Несуть любов, наснагу день при дні.


* * *

Ні пари з вуст – вродився щойно день!
Біляве сонце – в сизім сповиточку.
Рожеві рученята. Знов сорочку
Легку-легку зіткав туман. «Тень-тень!
Цінь-цінь!» – слабке між листя і гілок,
Зміцнівши, стало хором стоголосим,
Злетіло ввись. Замерехтіли роси,
В серцях квіток зволоживши пилок.
У строї золотому – небозвід.
– Шелесь-шелесь! – це соняхи у полі,
Немов почесна варта. Жовточолі,
Як завжди, обернулися на схід.

 

* * *

День як день: з небесною драбинкою,
сині кеди, майка і штани.
Та не сам – а разом із дощинкою.
Мила пара. Спробуй, прожени!

За плечима – торба із підковами.
– Щастя є! Знаходь його й бери! –
закликають з арками квітковими
розімлілі вулиці й двори.

Добре слово всім, хто сумуватиме!
(Злі думки врізнобіч, наче ртуть).
Дружній щебет-пісня із пернатими,
казка-притча з байкою – і в путь.

Більше вражень з кожною зупинкою:
теплий камінь, кладка, з мохом пень...
Легко йдеться поряд із дощинкою –
повний сили непосида день.



* * *

На абордаж! Це ми – пірати саду!
Тремтить на хвилях яблунь зеленець.
І щупальця у спрута-винограду
геть кислі. Але це ще не кінець!
По курсу прямо – рифи із порічки,
а зліва – аґрус і суничний грот.
Здаватися – для слабкодухих звичка.
«Дев’ятий вал» малини – й повен рот.
Оговтується вишня від наскоку,
шовковиця сама йде у полон.
Відлякує ожина темним соком.
Аж лоцманове: «Небезпека он!
Ану мерщій на борт!» Оце маневри!
(Встигають ледве ноги й голова).
Але в піратів найміцніші нерви!
Позаду – цвях в паркані, кропива,
старий візок і яма із компостом,
для шашликів підсушені дрівця...
–Чудовисько!
– Не бійсь! Це жаба просто!
– Ойой!
– Пірату страх не до лиця!
Міцні обійми.
– Ну яка смішна ти!
Цілунок обережний край корми.
Ой, смак тих вуст, холодних, наче м’ята,
на все життя! Хоч бурі, хоч шторми!



* * *

Назустріч сонцю (день-бо ще не згас)!
У всюдисущім оці об’єктива –
в ультрамарині золота олива,
яку зронив білявий хмаропас.

Простягнеш руку – і, здається, ось
гарячий злиток зверху на долоні.
Лоскоче промінь і золотить скроні.
Примружитися навіть довелось!

Чимдалі нижче, нижче... Гульк – нема
ясного «плоду» – світла смуга скраю.
Отак і я в твоїх обіймах сяю,
а поза ними – сутінки й пітьма.


* * *

Я дарую сонце призахІдне .
(Вздріла, як і завше, випадково).
Тільки ж море звідкіля погідне
вабить-кличе в далечінь казкову?

Шепіт хвиль гарячих зліва-справа...
Ледве мріє чайка пурпурова ...
Тішусь, бо насправді це заграва,
вечоровий обрій і діброва.

Сутінки. На диво, тихо-тихо.
Ледь помітний подих прохолоди.
І здається, десь далеко лихо -
антипод гармонії природи.