А я не могла. Вірші писала. А от у прозовій формі викласти те, що сколихнуло нашу рідну землю і забрало спокій на роки, не здіймалася рука. Хоча того чорного дня я зрозуміла, що новела чи оповідання буде. І назву знала. І в голові вибудовувала сюжет. Але вмістити в нього всю гаму переживань і подій було складно.
Минув рік. Дзвінок із Глухова дав зрозуміти, що пора. Для чергового альманаху "Українська хвиля" потрібні були прозові твори, написані про військове вторгнення, зокрема про Сумщину. Якби я відмовилася, було б нечесно по відношенню до моїх земляків, друзів і рідних, які разом зі мною чимало пройшли і продовжують долати дорогу воєнного лихоліття.
Дякую Ларисі Задорожній за віру в мій творчий потенціал (вибач, але на роман чи повість я так і не спромоглася); Петрові Товстусі, упоряднику альманаху, за те, що запросив, дав можливість сказати своє слово про трагічні події в моєму рідному селі. Дякую друзям, які не лишилися байдужими і захотіли ознайомитися зі змістом оповідання. З етичних міркувань імена з прізвищами й деякі деталі змінено.
Уже є задум для другого оповідання, яке обов'язково напишу й надішлю до "Української хвилі".
Богдана Гусак
ДВІ СВАХИ, АБО ЧОРНИЙ МЕТЕЛИК
* * *
– Ніно Семенівно, ну куди ви йдете?
У темному ( бо кілька тижнів без світла) незатишному підвалі , де, ховаючись від обстрілів , сиділи мешканці будинку, панував неспокій. Від піднятої куряви багатьох душив нестерпний кашель. Особливо мучилися діти, які до того ж були дуже налякані. Ніхто не знав, чим завершиться чергова серія вибухів та мінометних черг. Здавалося, гахкає зовсім поряд. Непривітний лютий перетікав у тривожний березень, і нових відомостей, окрім того, що Сумщина окупована, практично не було. Навіть за декілька хвилин очі не призвичаювалися до темряви. Де-не-де, у кого вистачало заряду, на коротку мить спалахували ліхтарики. У гнітючій тиші іноді чулося слабке шепотіння, шелестіння верхнього одягу та бухикання маленьких онучат Лагоди ( приїхали із Сум , тікаючи від орків , а потрапили в чергову халепу).
– Я тільки дам дітям піґулки від кашлю!
* * *
Усе, за що б не бралася ця працьовита жінка, виходило напрочуд вчасно й до ладу. Ще з осені скопані раніше сусідських грядки приваблювали соковитою зеленню моркви, кропу та цибулі, милували око першими квітами, які починали цикл багаторічних рослин, що цвіли до заморозків.
– У тебе кріп є? – часто можна було почути через межу її глухуватий голос. – У мене повно! Якщо хочеш, заходь і рви скільки треба... Іди сміливо. Диви, прямо на стежці насіялося...
Вона стояла деякий час , тримаючи дашком долоню над очима, потім нахилялася до покинутої роботи, а за хвилю вже сама несла в руках добрячий пучок зелені, підходила, «привітавшись ближче» , і , усміхаючись, розповідала чергові байки зі свого життя-буття , потішні випадки , пов’язані з онуками, які жили у росії.
Крім розкішних квітників та грядок, Ніна Семенівна доглядала чималий город і садок. Скрізь був ідеальний порядок : жодної бур’янини, все скопане, загребене, посаджене, попідв’язуване, полите, зірване й перероблене. Знайомі дивувалися, як вона все встигала, адже мала серйозні проблеми зі здоров’ям. Однак це не порушувало гармонії у її одвічних клопотах із року в рік.
Окрім того, дуже любила готувати, випробовувати нові рецепти , використовуючи різноманітні приправи, незвичні поєднання продуктів. Завжди багато консервувала, бо не допускала, щоб згнила хоч одна ягідка, завалялися якийсь горішок , грушка чи яблучко. Іноді можна було почути іронічне:
– І навіщо мені скільки! Я ж цього і за кілька років не поїм...
І продовжувала наповнювати слоїками стелажі у кімнатці підвалу... У вільний від роботи час клала у торбинку кулінарний шедевр і йшла «на дегустацію» до котроїсь із подруг-пенсіонерок, які жили у її багатоквартирному будинку, або до свахи, будинок якої притулився неподалік від магазину на центральній вулиці .
Так сталося, що зі старшою на десять років тезкою, Ніною Антонівною, працювали в одному закладі освіти: одна – викладачем, друга – завідуючою їдальнею. Одруживши доньку й сина , підтримували добрі стосунки. Майже одночасно овдовіли, тож усю любов і турботу спрямували на дітей, часто їх відвідували. Спершу в Черкасах, Києві, а згодом у москві, куди після чергового підвищення Кирило, одинак Ніни Семенівни, забрав свою родину.
* * *
– Ніно Антонівно, ось іще одна ковдра! – Ніна Семенівна дбайливо вкрила сваху, що вмостилася на ослінчику в підвалі .
Відтоді як село опинилося в окупації, а ворожа бронетехніка щодня з кулеметними чергами зранку і ввечері рухалася центральною вулицею Рибалка (колишнього маршала бронетанкових військ під час Другої світової війни, який був родом звідси), свахи жили разом. Молодша (за сімдесят) опікала старшу (за вісімдесят). Вони здригалися від вибухів, прислухаючись, звідки прилетіло, а десь далеко , у серці ненависної недодержави, насолоджувалися життям їхні діти та онуки, навіть не уявляючи, у якій небезпеці опинилися старенькі.
Коли в одній із кімнат підвалу поставили буржуйку, пару ліжок, столик та почали кип’ятити чай, стало трохи веселіше... Сусіди є сусіди. Потихеньку пливли нехитрі розмови про минуле мирне життя... Але як не намагалися відволіктися, все одно поверталися до обговорення останніх трагічних подій: ворожі блок-пости, комендантська година, відсутність світла й води, інтернету, продуктів у магазинах, постійні обстріли і повна невідомість...
Діти, занурені в телефони, що заряджалися раз на день біля генераторів, за грою не помічали напруги , а старші поводилися більш стримано, щоб не сіяти паніки.
– Треба усвідомлювати, що час розділився на «до» і «після» ... – хрипким стомленим голосом говорив комендант будинку, потираючи свої червоні, запалені від довгої відсутності сну повіки. – Так , як було раніше, уже не буде... Але й нинішня ситуація не вічна. Ми маємо набратися терпіння й витримати труднощі. Ніхто не каже, що це просто. Але так треба... Ми маємо самі подбати про себе, щоб вижити...
– Колись ми святкуватимемо Перемогу прямо тут, у підвалі...
– Обов’язково. Де зараз сидимо, накриємо столи...
На обличчях, осяяних вогнем із буржуйки, з’являлися усмішки, а очі ... очі, з насупленими бровами , зморшками на переніссях , залишалися сумними. Кожен думав про своє. Комендант прямо під час розмови відключився й неспокійно захропів. Хтось підкидав дрова у пічку, хтось наливав у кружку кип’яч. Глухі вибухи, які чулися час від часу, нагадували, що ще рано розходитися по домівках. Хай спершу втихне. Хоча й намагалися відслідкувати розклад обстрілів, однак це було складно. Вони могли відновитися будь-якої миті.
* * *
– Петре Федоровичу, ви чому вчасно не спускаєтеся до підвалу? Навіщо швендяєте двором під час комендантської години? Ось ваші дівчата вже давно тут...
– Ніно Антонівно, невже не знайшлося тепліших штанів? Ще не літо...
– Ларисо Іванівно, бережіть заряд у телефоні. Все одно майже нічого не видно...
Отак із командного тону Ніни Семенівни починалася «підвальна зміна». Її зауваження потрапляли точно в ціль. Завжди пунктуальна й відповідальна, вона вимагала того ж від інших.
Її сваха, попри солідний вік, змушена була постійно підлаштовуватися , бо Ніна Семенівна знала , як краще. Наче дитина, старенька вчителька покірно спускалася сходами з другого поверху до підвалу, годинами сиділа у незручній позі на стільчику. Її природня делікатність та інтелігентність не дозволяли сперечатися, лягти у більш зручній позі, розпрямивши хворі ноги, що затекли. Як дуже розумна й начитана, могла багато про що розповісти,однак більше слухала присутніх, ніколи не перебивала і не коментувала. Схожа на мишку, Ніна Антонівна була повною протилежністю бідової та енергійної свахи, яка одразу взяла на себе роль лідера.
Тільки найкраща подруга, дружина Петра Федоровича, Валентина Максимівна могла не погодитися з Ніною Семенівною , виставивши , мов щит, слова : « Я залишаюся при своїй думці». Коли почалися обстріли, вона категорично відмовилася спускатися до підвалу, і Ніна Семенівна жодного разу не заперечила. Постійно цікавилася станом здоров’я подруги у її чоловіка та доньки, передавала короткі вітання.
* * *
Збігав сьомий день окупації. Сірий і непривітний двадцять четвертий день березня. Місяць, як почалося віроломне військове вторгнення. Місяць без електрики й води... Місяць, який тягнувся так довго, що для багатьох здавався цілим роком ...
Ніна Семенівна зранку поснідала зі свахою чим Бог послав . Хліба в село давно не привозили, тож обійшлися прісними перепічками. Потім понабирали у тазки снігу, щоб була технічна вода. Взявши паспорти й порожні пляшки, сходили до криниці, біля якої чергували озброєні зайди. До розграбованого магазину не варто було й заходити. Та й грошей лишилося зовсім мало. Пенсію повинні були привезти з Тростянця двадцять п’ятого лютого... Не встигли. А тепер хтозна, коли вона буде, адже районне містечко зазнало чималих руйнувань, окупаційний режим тривав.
Відігнавши гіркі думки, радіючи, що хоч діти в безпеці, Ніна Семенівна, традиційно взявши гостинчик, зайшла провідати Валентину Максимівну.
– Ну як ти, подруго, тримаєшся? Як рука?
– Все нормально, потроху заживає. Я паличку до неї примотала...
Валентина Максимівна показала почорнілу руку . Напередодні вона невдало впала, порвавши зв’язки. Треба було терміново їхати до лікарні, але, зважаючи на окупаційний режим, не ризикнула цього зробити, бо потрібен був спеціальний дозвіл, щоб із села випустили швидку допомогу.
– Страшне що робиться... Покійник у церкві вже тиждень лежить і не дозволяють ховати...
– І не кажи... Чи думали ми, післявоєнні діти, що знову доживемо до нової напасті?
– У багатьох не те що вікон немає, а дахи частково позривало й пошкодило... А ще ж морози... Як людям до тепла дотягти? Коледж увесь без вікон... У школі, як біля котельні гахнуло, скло так і посипалося... Хоч би не поцілили знову.
– Чула, що Безпалого ледь у лісі не розстріляли за те, що по дрова прийшов...
– Та то ще нічого. А он Муровенку ногу прострелили за те, що у камуфляжі по воду пішов...
– Чи живі ті, кого забрали з телефонами ? Хто ж це на них доніс?
– Та ніби нічого. Кажуть, мішки на голову одягли й допитували... Телефони позабирали...
– Ніно, будьте обережними, як ходите зі свахою до криниці...
– Та ми старі, кому вже потрібні?.. Уявляєш, питали у Ярошенчихи, чи це у нас місто. Побачили коледж , наші будинки, і вирішили , що це місто. З якого вони лісу вийшли? Деякі страшні, видно, що кадирівці. Всіх баранів порізали... А деякі хто в чому. Ще ті вояки...
– Та хоч би ця падаль швидше пішла від нас... Гіршої напасті не придумаєш... Щодня «бах» і «бах». Моя сестра із Низів , а чоловікова з Лебедина, як дзвонять, то лише одне питають:
« Ви живі?» Господи, відверни і заступи!
Погомонівши ще трохи про розсаду (все одно треба сіяти), про квіти, якими обидві захоплювалися , жінки тепло попрощалися.
– Ти б, Валю, все-таки спускалася до підвалу. Так безпечніше і правильно.
– Не хочу, Ніно. Краще в хаті на ліжку померти, ніж у сирості. Дочка з онучкою ходять, бо їм ще жити. А ми своє відтоптали...
– Не кажи такого... Ми зі свахою, як тільки починається, одразу вниз. Там якось веселіше. Хоч наговоримося.
– Ти ж знаєш, я залишаюся при своїй думці. Передавай вітання Ніні Антонівні...
* * *
Увечері біля натопленої буржуйки було особливо гамірно й весело. Почали згадувати дитинство, невинні витівки, кумедні випадки. На деякий час на задній план відійшли щоденні тривоги, сумний настрій та недобрі передчуття. Кожен, перейнявши естафету оповідача, намагався згадати щось особливе.
– Якось моїх батьків не було вдома, – весело почала Ніна Семенівна. – А я вирішила похазяйнувати. Взяла усі глечики й горщики, які були в хаті, й поналивала у них води. Уявила, що варю їсти. Батьки з міста приїдуть – а тут повно страв. Гралася-гралася та й заснула... А коли прокинулася, побачила спантеличених батьків, які гарячково виймали з деяких горщиків документи й гроші ( виявляється, там була схованка) і розкладали їх на печі, щоб просушити.
З ліжок та ослінчиків почувся сміх. Присутні, уявивши маленьку вертляву Ніну, яка, потрапивши у халепу, відчайдушно намагалася викрутитися перед батьком-передовиком , колишнім ветераном війни , не змогли стриматися. Тієї миті захоплена давно пережитими емоціями Ніна Семенівна була як дівчинка: розрум’янена, з пустотливим блиском в очах і ... щаслива. А може, це так здалося біля буржуйки, яка освітлювала лише частину приміщення. Кожен почав пригадувати щось своє, аж поки веселу ноту розмови не перервала важка фраза жінки середніх років:
– А мені чомусь поганий сон приснився!
– І мені! – підхопила сусідка-пенсіонерка. – Отак ніби ми всі, хто тут сидить, вишикувалися, як для фото, тільки всі чомусь у чорному...
– Щось, мабуть, погане станеться ...
– Та куди вже гірше...
У багатьох по спині пробіг холодок. І тільки Ніна Семенівна, залишившись напрочуд спокійною, бадьоро відмахнулася:
– Та ось гетьте! Вічно вам щось як насниться!
Після цих слів усі почали дружно переводити розмову на інший лад. Але сум’яття, яке підкралося, так і залишилося, аж поки не розійшлися по домівках далеко за північ.
Наступного ранку після традиційних пострілів з танків, щоб ніхто з жителів не виходив на вулицю, почався рух бронетехніки в різних напрямках. За деякий час окупаційне життя селян увійшло в знайоме русло : одні вирушили з пляшками по воду (бетони чомусь почали відбирати), інші шикувалися в чергу за хлібом (раптом привезуть!), хтось прямував до генератора, який вмикали щодня на дві години, щоб зарядити телефон. У повітрі висіла напруга. Невеличкі гурти засмучених односельців тільки доповнювали гнітючий настрій.
Ближче до полудня рев техніки посилився. Танки й бетеери , здавалося, летіли як несамовиті в напрямку Боромлі. Ніхто нічого пояснити не зміг. Ті, хто випадково опинилися неподалік дороги, побачили, що машини були навантажені награбованим добром. Особливо кумедно виглядало поверх броні старе піаніно , забране зі школи сусіднього села. Швидкість колони була шалена. Видно, що вороги не просто виїздили, вони банально втікали.
Що сталося? Ця думка вертілася у всіх, але відповіді не було. Ніхто не вірив, щоб окупанти могли отак зірватися й панічно тікати. Бракувало інформації. Всі, хто міг, подумки молилися, щоб це було правдою.
На диво, день був дуже ясним, теплим. Дітям, які давно не були на свіжому повітрі, дуже хотілося на вулицю. Хазяйки заходилися в ящиках на вікнах сіяти помідори.
– А ви чули новину?! Орки від нас пішли! – дівчинка із сусіднього будинку аж пританцьовувала. – Тепер можна виходити гуляти!
Почувши новину, дехто покинув справи й вийшов на вулицю , щоб пересвідчитися, чи це правда. Радість була неймовірною! Кожен хотів почути жадане підтвердження від сільського старости чи того, хто знав більше. Як не прислухалися, гуркоту в селі та за його межами вже не було. Отже, правда! Отже, наші їх прогнали! Слава ЗСУ!!!
* * *
Петру Федоровичу попри умовляння Валентини Максимівни, як завжди, вдома не сиділося. Він на власні очі бачив колони окупантів, які, здіймаючи куряву, виїздили із села. Чи Господь зберіг, чи ворожим воякам було не до того, аби витрачати кулі на старого, який , мов сухе дерево, стояв на узбіччі , понуривши голову. Чоловік не міг повірити, що став свідком ганебної втечі кантемирівців, яких уперто гнали холодноярівці .
Коли прилетіли «гради», Петро Федорович якраз ділився побаченим у дворі давнього приятеля. Він чітко почув три вибухи. Один ближче, два інших – трохи далі. Згодом побачив дим у районі свого будинку. Він ще не знав, що його онучка з подружкою були майже в епіцентрі ,тільки з іншого боку будинку біля середнього під’їзду, і це обом врятувало життя, бо з квартир першого під’їзду повилітали склопакети, балконні рами, а з даху – чималі шматки шиферу й дерева, суціль укривши прилеглу територію... Дівчатка, як їх учили в школі, швидко зорієнтувалися й поповзли до під’їзду, де знаходився вхід до підвалу. Налякані батьки, які прибігли з різних боків будинку, не одразу збагнули, куди поділися діти. Навколо було багато диму, битого скла, уламків...
– Діти ось! – нарешті відчинилися двері , за якими можна було розгледіти збентежених неочікуваною атакою мешканців.
Ті, що встигли добігти до першого поверху, намагалися без паніки швидше подолати сходи вниз, ділячись подробицями, хто де був на момент вибуху.
– Я тільки від вікна відійшла!...
– Ми каву в кухні пили...
– Добре, що в іншій кімнаті телефон був...
– Ніну Семенівну вбило!..
Всі одночасно подивилися на маленьку згорблену постать Ніни Антонівни, яка стояла в капцях на босу ногу, футболці й лосинах. На обличчі – запечені цівочки крові. Її тихий і спокійний голос наштовхнув на думку, що вона від шоку помилилася.
– Ніну Семенівну вбило! – ще чіткіше повторила вона.
Дехто спробував її заспокоїти, а в когось ворухнулася надія:
– А може, вона поранена ?
* * *
– Алло! У нас двохсотий! Жінка! – у темряві підвалу звітував комендант будинку.
– Це я мала загинути, а не Ніна Семенівна! Я на десять років старша! – постійно повторювала Ніна Антонівна .
Вона сиділа у чужій дублянці під сірою цегляною стіною й намагалася відновити ситуацію перед трагедією.
– Ми в’язали в залі шкарпетки і майже одночасно завершили. Ніна Семенівна перша обрізала нитку і сказала : «Погляньте, який прекрасний день!» Встала , відчинила двері на балкон і вийшла подихати свіжим повітрям . Так було спокійно без пострілів і реву танків. Поговорила із сусідкою, яка теж вийшла на балкон. Потім я приєдналася. Сусідка зайшла до себе , я теж вирішила повернутися... А тоді стався вибух. Я прийшла до тями вже на підлозі в кімнаті: очевидно, вибуховою хвилею мене вкинуло до кімнати... А Ніна Семенівна лишилася на балконі... Вона там ... вся побита ... непорушна ... Я покликала на допомогу, але ніхто не прийшов. Усі побігли вниз... І я побігла... А Ніна Семенівна на балконі... Це я повинна була там лишитися... Я старша... Я зараз піду до неї... Як же так... Я тут, а вона там...
Коли Ніна Антонівна вкотре почала згадувати свою сваху, на стіні за її головою заворушилася тінь – на грубому шві між цеглинами затріпотів крильцями великий чорний метелик. До цього дня у холодному темному підвалі не зустрічалося жодної комахи. Чому ж саме зараз він з’явився? А може, це був не зовсім метелик? Є повір’я, що душа людини у такий спосіб дає про себе знати... Коли так , то душа загиблої явно була поряд зі свахою, яка поривалася бігти в небезпечне місце. Чорний, мов ніч, метелик покружляв біля волосся нещасної старенької жінки, а тоді так же несподівано зник, як і з’явився.
* * *
– А вчора Ніна Семенівна так гарно ось на цьому місці розповідала про своє дитинство...
Увечері двадцять п’ятого березня приголомшені трагедією мешканці будинку знову зібралися в підвалі біля буржуйки, яку вдень під час вибуху вирвало з трубою, розвернуло, підняло й кинуло так, що якби на той момент хтось був поряд, то навряд чи були шанси вижити.
Більшість збиралися тут ночувати, бо у квартирах без вікон було холодно, а страх нових вибухів не минув. Люди не могли оговтатися від пережитого вдень . Тікаючи, ворог на прощання відправив «посилку смерті» у найбільш людне місце між багатоквартирними будинками , сподіваючись на десятки загиблих в обідню пору. Однак, як-то кажуть, Бог відвів!
Тільки Ніна Семенівна за дивним збігом обставин опинилася в пекельній пастці , взявши на себе смертоносний удар. Та, яка завжди першою спускалася до підвалу; та, яка підганяла сваху й сусідів; та, яка не збиралася вмирати і робила все за інструкцією, тепер лежала понівечена у розтрощеній квартирі на другому поверсі.
Чому це сталося саме з нею? Відповіді не було.
– А пам’ятаєте сон про нас у чорному?..
– Пам’ятаємо... От він і збувся...
– Точно... Ми тут усі горюємо, а Ніни Семенівни з нами немає... Хто б міг подумати...
При цих словах над головами присутніх закружляв чорний метелик. Усі мовчки, мов зачаровані, дивилися на нього...
* * *
– Скажіть, а чому мама не відповідає? Дзвоню-дзвоню, а вона трубки не бере... – залунав бадьорий голос Кирила.
– Твоя мама загинула ... У нас війна ...
Виснажений до краю комендант , який був давнім другом сім’ї Ніни Семенівни, не намагався знаходити втішних слів. Він чітко дав відповідь на поставлене питання і після тривалої паузи у трубці почув надривний плач дорослого чоловіка у шикарній московській квартирі.
* * *
Ніна Антонівна уперше без свахи ночувала у Петра Федоровича й Валентини Максимівни, які забрали її до себе з підвалу. Після похорону вона повернулася у свій дім на центральній вулиці, яка після декомунізації отримала промовисту назву – Миру.
Квартира Ніни Семенівни залишилася порожньою. Грядки, садки й город почали обробляти інші господарі. Тільки рослини, мабуть, відчули, що їх доглядали не ті руки : уже не настільки пишно розросталися, яскраво цвіли та рясно родили. Та й не лунало більше від кучерявої межі традиційних запросин:
– Може, треба щавлю чи кропу? Дивися он скільки у мене біля стежки насіялося! Не соромся, сміливо заходь і рви!
2023 р.
(С) Богдана ГУСАК
Немає коментарів:
Дописати коментар