Художній виклик історії

«… Я не хотів дражнити історію. Хотів написати твір,
де матеріалом була би історія. А для того, щоб він був цікавий,
я здійснив власну інтерпретацію. Взагалі мені дуже цікавий жанр «альтернативної історії». В.Кожелянко

Радимо прочитати :)


Кожелянко Василь. Конотоп: Роман. - К.: Кальварія, 1998.
 

Конотоп – невеличке містечко нашої Сумської області. Тому, зовсім випадково натрапивши на роман Василя Кожелянка «Конотоп», машинально почала гортати сторінки… Одна, друга,… десята…, відволіклася лише, щоб подивитися на дату написання роману – 1998 рік??? Невже таке можливо??? Як може бути, що написане у 1998 році про рік 1659 з такою точністю справдилося у нашому 2014-му?:

«- Пане полковнику, московські ідеологи як з числа Боярської Думи, так і з адміністрації царя трактують ці нинішні бойові дії не як повноцінну війну між двома суверенними державами, де є з одного боку аґресор, в нашому випадку Московське царство, з іншого - жертва аґресії - Українська Держава, отож для нас це є вітчизняна визвольна війна, а для москалів - несправедлива, загарбницька, тож там ті ідеологи хочуть подати все це, як війну громадянську…»

Роман «Конотоп» —про Конотопську битву 1659 року, коли невелике козацьке військо Івана Виговського за допомогою татар, поляків та інших найманців перемогло 100-тисячне московське військо.

«Я би не сказав, що пишу свої твори для того щоб переосмислити історію. Основне завдання — написати цікавий твір. Але як письменник, я можу обирати собі матеріал. Так сталося, що я вибрав історію. Письменник може обирати будь- що… Я не хотів дражнити історію. Хотів написати твір, де матеріалом була би історія. А для того, щоб він був цікавий, я здійснив власну інтерпретацію. Взагалі мені дуже цікавий жанр «альтернативної історії». В.Кожелянко

Сюжет: Наближається 340 річниця Конотопської битви. А значення цієї битви істориками та політиками зажди оцінювалося по-різному. Тому, для з’ясування в деталях, що саме відбувалося у ті пам’ятні дні 1659 року, пан Чортенко, власник газети «Ніч», відправляє спритного та кмітливого журналіста Автовізія Самійленка у відрядження в минуле, у червень 1659 року на поле Конотопської битви. Туди газетяр потрапляє за допомогою «кармопортації» - залишивши тіло вільного журналіста Автовізія Самійленка, переселяється у тіло письменного мандрівного дяка Самійла Самовидця. І вже з місця подій, з поля бою пише серію матеріалів (інтерв’ю – і не з ким-небудь, а з гетьманом Іваном Виговським; есей, репортаж; політологічний шкіц; сказ про витязів…). Всі ці статті друкуються у різних за соціально-політичним та національним спрямуванням часописах – українських газетах «Ніч», «Вереск нації», «Шлях в перемогу», «Кієвскіє вєсті»,єврейській - «Єдіот гадашот», російській – «Пульс Тушкіна», польській – «Жєчь посполитих!», татарській – «Алтин-и-Кирим» від імені (відповідно) українця Автовізія Самійленка, єврея Автовізія Самуелі, росіянина Автовізія Самойлова, поляка Автовізія Самуельського, татарина Автовізія Самуїл-огли. Тобто, в романі ви не знайдете єдиного об’єктивного авторського зображення події. Натомість – різноманітні свідчення гіпотетичних її учасників, які хоч і «ріжуть правду-матку»,але в кожного ця правда своя.

Взагалі Василь Кожелянко з особливою прихильністю ставиться до варіантів. Це простежується впродовж усього роману «Конотоп». Наприклад, у розділі “Реконструкція імперії: десять геополітичних віртуальностей” пропонується десять варіантів можливого розгортання і наслідків українсько-російської війни 1658 - 1659 років, деякі з них змальовано в іронічному плані:

“Віртуальність № 10. Гетьман Виговський оголошує про орієнтацію на Туреччину. Турки дуже втішені і посилають на допомогу своєму васалу - яничарів. Яничари, як діти українських жінок, за генетичним покликом несподівано для себе проймаються українським патріотизмом і цілим 100-тисячним військом присягають падишаху України-Руси Виговському. Кілька вдалих воєн... Туреччина занепадає, Україна набирає сили і одним морським походом міняє диспозицію”

Наприкінці роману Автовізій Самійленко вирішує залишитися в XVII столітті й не повертатися більше в “розпусне тіло в джинсах і шкірянці, яке звикло до комфорту цивілізації кінця XX ст.” Своє рішення він пояснює просто і благородно:

“А я - в чорному - буду тут, буду скверну випікати на тілі України, може, ще не все втрачено, може вдасться вирватися із зачарованого місця, може, ще є час…».

Не буду заполітизовувати свій відгук зіставленням 1659 (з роману «Конотоп») та 2014 (реального) років. Для тих, хто прочитає, схожість буде очевидною. Краще наведу чергову цитату з варіантів майбутнього України:

«Прізвище «Шевченко» стане урядовою нагородою, воно буде присуджуватись громадянам спеціальною постановою за особливі заслуги перед нацією. Ступенів не буде. В моду ввійде прислів’я «То не у-вець (українець), що не мріє стати Шевченком»…

У-вці (українці) через 298 років рівно раптово зрозуміють, що влада - це великий гріх, а держава - зло, тому цуратимуться державної служби, так, як тепер до неї пруться. Ходіння у владу стане тяжкою громадянською повинністю для у-вця. Хитрий у-вець буде всіляко уникати усіх видів цієї «панщини», найстрашнішими з яких будуть т.зв. «кабмін» та т.зв.«вееру».

Наталія Устименко