Подарунок на Різдво

Галина - моя шкільна подруга, яка все життя пропрацювала
в редакції районної газети, нещодавно пішла на заслужений відпочинок
і переїхала жити в старий батьківський будинок далеко від цивілізації...

  

Діти і внуки її – за кордоном, а старість і хвороби – зовсім близько. Щоб підтримати її - надсилаю час від часу гарні книжки, які повинні їй дати, на мою думку, переконливі аргументи, що життя всюди має свій сенс і жити ще варто. Так зробила задовго перед Новим роком, але наша пошта розпорядилась на свій лад і доставила посилку якраз перед Різдвом. 

В святковий вечір подруга передзвонила мені, подякувала і була здивована, що то за великий чистий зошит разом з книгами Мирослава Дочинця я їй прислала, бо в неї одразу виникла думка віддати його своїм онукам, коли приїдуть.

Я ж пояснила, що то для неї спеціальне завдання на довгі зимові вечори, яке відволіче від болячок, від нудьги, бо то зошит спеціально для її спогадів. Я вже й назву придумала - «Історія світу або світ історій Галини…» і епіграф написала
«Кожна людина – окремий Всесвіт», а це майже половина роботи, як самовпевнено подумала я. 

Прошу її писати все, що спаде на думку, навіть спогади з нашого дитинства. На що моя подруга одразу почала згадувати як ми познайомились в першому класі і які в мене були білі чобітки з вигадливим візерунком, і яка була смачна банниця моєї мами, і як її вразило, що під ліжками в нашому домі нічого не було, а тільки чиста пофарбована підлога, і які були високі етажерки з білими вибитими серветками…

Не треба пояснювати, що далеке минуле надовго накрило нас з головою. На деякий час ми знову стали дітьми: веселими і безтурботними… І не важливо, що я зовсім не впевнена чи були в мене колись білі чобітки, і чомусь зовсім забувся смак маминої банниці, але етажерки та чиста пофарбована підлога миттєво перенесли мене в далеке дитинство, коли ще батьки були молоді і щасливі, а мій світ був таким гармонійним і спокійним і це, здавалось, триватиме вічно. Неповторні спогади і відчуття наповнили мене в Свят вечір радістю і вдячністю Богу.

Яке щастя, що про наше життя хтось може так багато пам’ятати; яке це чудо - співжиття в одному часі і можливість подумки разом повернутись в далеке минуле, знову пережити неповторні моменти свого життя, побачити себе – ту далеку дівчинку чиїмись очима… Можливо, саме для цього й потрібні друзі дитинства.

Кращого подарунку на Різдво я ніколи не отримувала… 

Мартюшова О.В.