З великою приємністю продовжуємо презентувати поезії нашої авторки, ведучої рубрики СЛОВОГРАЙ - Богдани ГУСАК.
Ми вже знайомили вас із її вибраними творами циклу «Цвіте кульбаба в нашій резервації..»
А зараз пропонуємо послухати низку віршів, які охоплюють нелегкий період боротьби з російською агресією 2014-2022 р.р.
Це – крихкий світ почуттів тих, хто захищає Україну, і тих, хто з молитвами і любов'ю чекає вдома. Це потужна енергетика підтримки, добра і вірності, з якою можна подолати ворога і здобути омріяну перемогу.
Вірші звучать у авторському виконанні.
Богдана Гусак
І БУДЕ УСЕ УКРАЇНА!
Ти лежиш в окопі. Над землею
пролітає смерті чорний клин.
Молодий кремезний Прометею,
України-неньки вірний син,
Чуєш серцем зболену молитву,
звідти, де Дніпрові береги?
Як іде запекла, люта битва,
Боже слово додає снаги.
Ллється кров на рідному кордоні,
а тебе із дому, мов броня,
захищають милої долоні,
погляд сина кулі зупиня.
В мить коротку тиші і спочинку
дістаєш прим’ятого листа,
де чужа людина пише: «Синку!
Місія у тебе непроста!
Вірю в нашу правду, перемогу...»
Ось малюнок: хата, в небо – дим,
Річка, поле, райдуга, дорога.
Побажання: «Повертайсь живим!»
Незабаром знову ти в окопі,
Духом сильний, мужній командир,
з думкою: «Коли уже в Європі
і у світі запанує мир?
* * *
Зайшла гроза над хатою. Вітриська
не втримати у віжках. Що є сил,
мов навіжений, мчить, жбурляє, хвиська
у вікна (аж дрижать). А там – колиска!
О Боже збав і мимо пронеси!
На стінах – рушники, неначе птиці,
а на долівці – запашне зело.
Лютує, креше іскри блискавиця.
Тривожно сутеніє у світлиці.
Шукає, як пролізти в шпарку, зло.
Зайшла гроза... Такий закон природи,
допоки обертається Земля.
Але минуще лихо. По негоді
знов сонце зазирає до господи
і родять хліб напоєні поля.
І хай там що, Вкраїну – рідну хату –
не знищити негоді навісній.
Зросли в колисках козаки завзяті,
аби перемогти і заспівати
від предків успадковані пісні.
* * *
Гойдає у колисці сина мати.
Ще молода, але в косі – зима.
Дитя заснуло. Вийшла виглядати
на ґанок, чи не їде хто. Нема.
Порожній шлях. Зітхнула білолиця,
життя своє згадала: знов сама.
Заплакала. Утерлася. Молиться,
Упавши на коліна, почала:
– Ріднесенькі, живими поверніться! –
...і на чоло печалі тінь лягла.
Писав коханий: "Хочеться додому
до сина, до роботи, до села".
«Не дай же, Боже, горя більш нікому,
Щоб рід не перевівся козаків!»...
Оцю молитву, змалку ще відому,
Несуть жінки у серці з правіків.
* * *
Яскраве «ДО» змінило свій фасон –
у камуфляжі переважно «НИНІ».
Як щемно чути, взявши телефон:
«Ми вистояли! Слава Україні!»
«За тебе я Всевишнього молю!» –
за сотні кілометрів із підвалу.
«Цілую, обіймаю і люблю...» –
і відчай віддаляється помалу.
«Хай Бог не покидає, береже!» –
з коханих вуст із батькової хати.
« Щоб миршавий загнувся людожер,
усипте перцю ворогам, солдати!»
Дзвінки-містки із почорнілих сіл,
де «світлом правлять» зорі вечорові;
із міст, які стоять з останніх сил:
«Тримаємося! Всі живі-здорові!»
Любов... Тепло... Підтримка... Співчуття...
Іронія... Надія і тривога...
«Все буде добре! Зараз – в укриття!
Вже незабаром – наша перемога!»
* * *
Тиша нотою ріже печальною,
захлинувшись від «Граду» вогнем.
Все міраж – тільки ти є реальною.
Тільки ти порятуєш мене.
У двобої з ордою цинічною,
між скалічених тіл і життів,
зігріваєш красою античною.
Зовсім поряд снаряд пролетів...
Бій затих. Я живий, неушкоджений.
За цигарку – й на місце своє.
Отже, долею знов нагороджений.
Добре те, що ти все-таки є.
Хоч далека, та стала найближчою.
Хоч тендітна, сильніша стократ.
Смерть летить, не схопивши лапищею,
відступивши, як хвора, назад.
Знаю, зроду не будеш зрадливою.
Повернуся – чекай на дзвінок.
Горда службою справді важливою
в батальйоні «Коханих жінок».
* * *
Як на посту, на людному пероні...
Горить вогнем поранене плече.
Відправка – прибуття... Потік сторонніх...
«Немає....» – думка знов пече, пече,
немов кип’яч, розплавлене залізо.
Неголений і схудлий. То пусте.
Аби зустрітись!.. Он така ж валіза,
волосся неслухняне і густе...
Мерщій напереріз! Секунда – зникне!
Півоберт – не вона! Ну хто б сказав,
що буде нервуватись! Тьмяні вікна,
самотні лави, згорблений вокзал –
усе занадто сіре, нецікаве.
І тільки зайчик сонячний, мов ртуть,
на колії. «Солдате, може, кави?
Я пригощаю! Прикрощі? Забудь...»
* * *
Я молюся за тебе. Душа, мов лампадка, горить.
«Отче наш», а опісля простенькі слова добираю.
І сную мимоволі тоненьку зі спогадів нить...
Як ти, соколе мій? Де, найкращий, омріяний раю?
Дні важкі, наче хмари, вітрисько жене моровий.
А довкруж гримотить і димами усе перевите.
На колінах благаю, аби повернувся живий,
щоб Господь уберіг, аби звістку подав, милий світе.
Не питай ні про що... Відбудуємо знову, зростим.
Я не плачу, рідненький, бо стала давно кам’яною.
Проклинаю за звірства, за горе...
І ти не прости людожерів,
які прикривають злочинства війною.
Не шкодуй душогубів, які обламали наш цвіт.
«Не убий...» не тоді, як живе під прицілом родина.
За розбитим вікном зайнялося нарешті на світ.
Я молюся за тебе. І буде усе Україна!
Також: «Цвіте кульбаба в нашій резервації...»
Немає коментарів:
Дописати коментар