Аякже, у неї і город чималенький та страх родючий, і садиба гарна. Серафима сама й повітки лагодить, і дах перекриває, а як треба, то й до електрики «з понятієм». Ну прямо «я і баба, я й мужик». Воно то й таке, бачте, діло: нема чоловіка, так треба й за себе, й за нього працювати. А де ж ти подінешся? У селі так і є: згаяв один день – уже не наздоженеш. Припізнився із сіном – дощі помочили; картоплю після сусідів посадив – диви, у них, мов голови, а в тебе вже менша; буряки вчасно не прорвав – стекли. Але тут уже Серафима що молодець, то молодець. Скрізь встигає: і на роботі, і вдома, і на городі.
Не без того, підсватувались і до неї. Якось надвечір прийшла парочка, щоправда, підтоптуваненьких парубків. Так вона й слухати не схотіла. За стіл, як годиться, посадила, сто грамів налила, а потім якось так дивно та журливо подивилася й промовила:
– Навіщо мене, таку чуднувату, заміж брати? Ідіть краще собі з Богом...
Після її погляду зробилося сватачам якось не по собі. Навіть пізніше один із них згадував-приказував:
– Ох і глянула, мов обпекла. Та так жалісно, так гірко. Мабуть-таки, вона щось приховує, чогось ми не знаємо...
Та й дійсно, хто тут про неї що відав? Вона нетутешня. Приїхала десь із Донбасу, купила хату та й зажила одиноко.
Працювала за двох, однак як не було важко, а ніхто не бачив її сліз. Навпаки, іноді сусіди на вулиці дивувалися, звідки вона після буряків чи сіна мала сили так співати. Ох, матінко, як же вона співала! Голос у неї низький, грудний. Як набере повітря, як заведе протяжно:
Мій соколику, мій лебедику,
доторкнуся я до твого крила.
Вийся-вийся, мій хмелю-хмелику,
по стежині тій, що я йшла, –
так в усіх і йдуть мурашки по спині. Та так уже ніжно та лагідно оте «мій соколику, мій лебедику» виводить, що, здається, стоїть він десь поряд та слухає-не переслухає її пісню.
Спочатку Серафимині концерти були чуднуватими для села, де вже молодь, обзавівшись магнітофонами та плеєрами, забула, що таке живий гарний спів. Ото хіба що п’яні біля клубу та на гулянці якій перекрикують одне одного: «Ой, на горі два-а-а дуб-ки-и-и», –та то воно якесь таке, що й піснею не назвеш, а якась пародія.
Інше діло, коли Чуднувата під вечір заведе якої, то ген аж до річки чути на інший кінець села. Казали з того кутка, що спочатку не могли второпати, звідки та хто то воно так виводить, як душу з тебе виймає. Тоді дійшло:
– Та то ж Чуднувата. Ти ба, який голос! Та хіба ж їй тут сидіти? Їй у хор Вірьовки чи куди там, у столицю треба... А бач, яка судьба... Да...
А Серафима співала й ніби не помічала нікого навколо. Швидка та метка, вона вправно поралася по господарству і звично наспівувала якусь пісню, тільки помітили, що майже завжди сумну.
* * *
Того літнього спекотного вечора вона сіла перепочити на ґанку. Поклала пухкі натомлені руки на коліна, задивилась на небо, на перші зорі, вдихнула на повні груди п’янкого повітря й завела свого «Соколика-лебедика». Але раптом їй здалося, що десь від річки обізвалася та ж мелодія , яку хтось награвав на гармошці. Та так звично, ніби музикант тільки те й робив, що все життя вправлявся у виконанні саме цієї пісні. Від несподіванки вона замовкла. Стихла й мелодія.
– Мабуть, здалося, це ж треба такого...
І вона знову, ще сильніше й надривніше почала виводити:
– Вийся-вийся, мій хмелю-хмелику...
Як тільки почала, знову почулася мелодія... мелодія, що була відома тільки їй. Їй та ще... О Господи! Невже?! Серафима зірвалася на рівні ноги й побігла. Побігла назустріч пісні, яку вигравали вправні руки гармоніста, назустріч невідомому, а може, й ні. Здавалося, сили от-от покинуть її. І страх, і хвилювання, і рій споминів та думок, яким не могла дати зараз ладу, переповнювали її. А вона неслася, мов несамовита, по чиємусь городу, по чужій межі, вздовж сінокосу...
Ось уже близько ... біля копиці... сидить і грає... біляве хлоп’я. Побачило її – і замовк інструмент. Тільки пара блакитних очей запитально дивилася на розпашілу від бігу жінку.
– Звідки... звідки ти цю пісню знаєш? – вихопилося у неї.
– Тьотю, а це ви так гарно співали? Я й не знав, що у цієї мелодії є слова.
– Хто ти? – уже благально дивилася на нього Серафима.
– Я Сергій, онук Давиденків. Хіба ви їх не знаєте?
– Давиденки? Це ті, що рік тому переїхали? Ага, тепер пригадую...
– Я до них у гості на канікули приїхав.
– А на гармошці хто грати навчив?
– Батько. Він цю мелодію постійно виконував, я її змалку пам’ятаю. Як зі зміни приходив, то й сідав з гармошкою. Грав, а сльози з очей так і текли. Я, було, питав: «Тату, чого плачеш?», а він: «Нічого, Серафиме...» А я ж Сергій. Він тоді поправлявся, обіймав мене й казав: «Ось таке воно життя, синку». А потім я вже й сам гармошку до рук став брати, та якось і не помітив, як улюблену батькову мелодію вивчив.
– А батька... батька ж звати як?
– Василь. Василь Олексійович Донець. Тільки... нема вже батька. Загинув у шахті. Стався вибух, їх завалило. Інших рятував, а сам...
– Так ти, виходить, у материних батьків?
– У них...
– Он воно що...
Вона важко опустилася на землю. Очі дивилися кудись уперед, нічого не помічаючи, а бліді губи повторювали:
– Василь... Василь Олексійович Донець... Загинув... Загинув у шахті...
І тут її пронизало страшне, нечуване горе. Жінка не знала, як його вилити так, щоб не злякати дитини, щоб самій не збожеволіти. Несподівано, з тільки їй одній притаманним болем та журбою, голосно, ніби переходячи в тужливий плач, вона заспівала-заголосила:
Як не вернешся, мій лебедику,
мій соколику, із чужих країв,
то зів’янеш ти, хмелю-хмелику,
залишиться лиш туга-спів!
... Ще луна несла останні слова над селом, а красуня вже, повільно піднявшись, ішла по росі у бік своєї хати. Хустка впала з голови, та вона її не підібрала. Важка туга коса розплелася. У місячному сяйві Серафима скидалася на польову царівну, ніжну, неземну. Раптом її змусив обернутися голос хлопця:
– Тьотю, а як вас зовуть?
– Серафима...
* * *
... Вона довго лежала в ліжку без сну, згадувала щасливі миті своєї юності. Бачила неймовірну блакить його очей, світлу чуприну, відчувала його міцні обійми та жагучі поцілунки, а ще чула неповторний дует – її та його гармошки . Зливаючись в одне ціле , вони линули кудись далеко-далеко, туди, де немає кінця любові, де вічне життя, як ця пісня... Пісня кохання...
А вранці, коли Серафима вийшла на ґанок, то ледь не впала від здивування: на порозі стояла та сама гармошка ( у цьому не було сумніву), що вчора сколихнула все село й серце одинокої жінки неповторним виконанням ліричної мелодії.
– Треба повернути! – блиснула думка в голові.
Але раптом вона побачила клаптик білого паперу, де дитячим почерком було написано: «Тепер я знаю, чому тато називав мене Серафимом...»
Вона відвела очі від записки й поглянула на інструмент, уже не новий, але такий рідний, близький. Забувши про все на світі, жінка взяла його до рук, обійняла й притиснула до грудей, як живу істоту, міцно-міцно.
Такою її й побачили через паркан сусіди: з гармошкою в обіймах і ... щасливою.
– От Чуднувата. Мало їй простого співу, ще й музику подавай...
А вона вже не чула нікого навколо. Швидко подоїла корову й вигнала до череди, дала свиням, нагодувала своє численне птаство, насипала собаці, а сама, не ївши, схопила гармошку й побігла до хати. За деякий час із вікна почулися несміливі акорди, які поступово, день за днем, перетворювалися на пісню, виспівану серцем.
Згодом люди дізналися про її щасливо-нещасливе перше кохання і вже по-іншому почали говорити:
– Бач, як життя обернулося: не з живою людиною, так із її гармошкою пов’язала свою долю. Да... Чуднувата...
Немає коментарів:
Дописати коментар