19 грудня виповнюється 105 років з дня народження нашого талановитого земляка з Кролевця Миколи Олексійовича ЛУКАША.
БЛИСКУЧИЙ ПОЕТ І ЛІНГВІСТ, ЗНАВЕЦЬ ПОНАД 20 МОВ МИКОЛА ЛУКАШ ПОДАРУВАВ УКРАЇНСЬКОМУ ЧИТАЧЕВІ ПЕРЕКЛАДИ ВИДАТНИХ ТВОРІВ СВІТОВОЇ ЛІТЕРАТУРИ, НАЙВИДАТНІШІ З ЯКИХ "ФАУСТ" ГЕТЕ, "ДЕКАМЕРОН" БОКАЧЧО, "МАДАМ БОВАРІ" ФЛОБЕРА, "ДОН КІХОТ" СЕРВАНТЕСА.
Микола Лукаш жив у час, коли українську спрощували й намагалися наблизити до мови московитів. А він, навпаки, вважав, що російська мова запозичила багато українських слів, і натякав, що позичене вже час повертати.
—Та я перекладаю не з української, а на українську, — говорив Микола Лукаш.
Лукаш не мав ученого ступеня і не прагнув його здобути.
Гонорари отримував великі, але завжди був без грошей — натомість збирав безцінну бібліотеку. Голився виключно в перукарні, харчувався в ресторанах, проте до побуту був байдужий. Вдягався благенько, але водночас екстравагантно. Спочатку обідав у ресторані «Інтурист», пізніше в ресторані готелю «Дніпро».
Іноземці й не здогадувалися, що дивакуватий чоловік споживав за трапезою не стільки їжу, скільки насичувався особливостями та нюансами їхніх мов. Аж коли раптом він озивався їхніми говірками, які дехто не розумів навіть у тих країнах, звідки приїхав, всі були шоковані.
Лукаш надавав перевагу харчуванню в ресторанах іще й тому, що звільнив кухню у своїй квартирі від «зайвої» газової плити — йому не вистачало місця для книжок і картотеки української лексики.
Казали, в шухлядці з літерою «Г» він нібито зберігав гроші. А коли в шухлядці з літерою «Щ» побачив живу мишу, розсердився — вона залізла в комірку не під своєю літерою.
Якось знайомі попросили його перекласти інструкцію до якогось імпортного товару. Переклад зробив одразу. На запитання, що то була за мова, відповів: «Я її не знаю. Мабуть, котрась зі скандинавських». Дотепні діалоги перекладача швидко переказували серед звичайних людей.
Лукаша знали як людину азартну. Найбільше полюбляв футбол, доміно й більярд.
Лукаш завжди робив переклади виключно з оригіналу й ніколи на замовлення. Бувало, що й байдикував. Так з’явився термін «злукашитися» — впадати в неробство за відсутності натхнення.
У Спілці письменників Миколу Олексійовича за таке прозвали безпутним генієм.
«... Лукаш був генієм, яким рухала не вмілість, не воля до зусиль, навіть не почуття обов’язку, а те, що зветься натхненням, а натхнення залежить від дуже тонких і важко приховуваних імпульсів», — писав Іван Дзюба у книжковому розділі про Лукаша під назвою «Чаклун-характерник українського слова».
Вихід 1964-го «Декамерона» в перекладі українського митця поділив українську літературу на долукашівську й післялукашівську. Миколі Лукашу вдалося відреставрувати староукраїнську мову. І головне — до всіх приказок і афоризмів Боккаччо він знайшов точні українські відповідники — переклав їх бойківськими та лемківськими діалектами…
Лукаш створив шість словників, зокрема словник фразеологізмів. А ще уклав словник українських матюків «Моя матюкологія». Проте після смерті Лукаша його рідна сестра, викладачка української мови та літератури, знайшла цей словник і спалила.
1973-го Лукаш написав лист на підтримку Івана Дзюби, якого засудили за книжку «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Після цього перекладача стали називати українським Дон Кіхотом. У листі було таке: «... Прошу ласкаво дозволити мені відбути замість вищевказаного Дзюби І. М. визначене йому судом покарання...». Заяви такої не прийняли, але Спілці письменників дали наказ згори: виключити Лукаша із членів спілки. Що й було виконано.
Микола Олексійович часто рятувався гумором — писав «шпигачки». Після його виходу із спілки, заборони друкуватися і згадувати його ім’я у пресі ці самі «шпигачки» набули шаленої популярності. І псевдонім собі для таких речей обрав відповідний — Микола Нежурись.
«У вас якийсь паскудний звих,
Що голову морочите:
Я пам’ятник собі воздвиг,
А ви собі як хочете».
Багато років вимушеного безробіття ерудит і поліглот Лукаш ходив напівголодним і носив на барахолку книжки зі своєї бібліотеки. Допомагали жити й виживати нечисленні друзі й підробітки під чужим ім’ям.
Тільки 1979-го «заборону на професію» Лукашу зняли та знову дозволили публікуватися. Збірка його перекладів віршів Ґійома Аполлінера вийшла 1984-го. Про неї він з усмішкою сказав, що поезії Аполлінера «самі французи не можуть перекласти французькою». І мав рацію, бо саме тоді Ґійом сповідував відмову від розділових знаків.
А ще за два роки з’явилася остання велика робота Лукаша — переклад п’єси Вільяма Шекспіра «Троїл і Крессіда». Тут він започаткував «барокову» традицію українського перекладу й укотре довів, що є постаттю світового рівня.
За рік до смерті Лукаша поновили у Спілці письменників.
29 серпня 1988-го Миколи Лукаша не стало. Поховали його на Байковому цвинтарі. Пам’ятник на могилі встановила його шанувальниця, викладачка Києво-Могилянської академії Ольга Петрова.
Понад 3 тис. книжок з унікальної бібліотеки перекладача до Музею літератури передала сестра Миколи Лукаша.
Він своїми перекладами спростував міф про вторинність української культури. Не встиг закінчити переклад «Дон Кіхота». Але його завершив Анатоль Перепадя з дотриманням Лукашевого стилю.
За матеріалами:
Костюченко А. Переклад зробив одразу. На запитання, що то була за мова, відповів: «Я її не знаю. Мабуть, котрась зі скандинавських» : уклав словник українських матюків «Моя матюкологія» // Країна. — 2024. — № 9. — С.48-50.
Запрошуємо до Центральної міської бібліотеки ім. Т. Г. Шевченка ознайомитись з творчим доробком Миколи Лукаша.
Рубрику веде ШТЕПА Олена,
пров. бібліограф ВСТІРМ
Немає коментарів:
Дописати коментар