Та проситься в покоси.
А може хоче в рай, щоб яблука пастИ?
Чи стерегти дощі, які щось тихо просять,
Будуючи хисткі непевності мости?
Я слухаю дощі, що при траві голосять,
Оплакують її скороминучий лет.
З осиротілих гнізд тепло останнє носять,
Й лишається гніздо з дощами тет-а-тет.
Душа також сама між небом й берегами,
Між холодом війни і між теплом руки.
Тут падають з небес свинцю пекельні грами.
Тут умиває дощ сіль з ніжної щоки.
Оксана Заєць
Немає коментарів:
Дописати коментар