Богдана ГУСАК. Світлій пам'яті друга Олега Бондаренка («Боді»)

На цвинтарній плиті в Лебедині,

де прапори схилились у скорботі,

кольнуло в серце болісно мені 

коротке слово «БОДЯ» на звороті.

Те, що носила із дитинства я,

змаліло, розчинилося з роками.

 

 

 

 

 

 

 

Але це інше – воїна ім'я,

з обох боків окреслене лапками.

Так, позивний. Питання в голові:

«Невже це ти, Олеже, давній друже?»

Швидка хода по росяній траві.

Портрет. Обличчя. Очі... теплі дуже.

Зволожені під краплями дощу,

відтак – живі поміж могил героїв.

У рідних біль нітрохи не ущух.

Здається, час його лише потроїв.

Згадалося, як, приязний завжди,

в розмові – ерудований, цікавий,

у середмісті зупинив: – Зажди!

Давно не бачив. Як у тебе справи?

– Нормально! Як у всіх: робота-дім.

А як там ви? Сім'ї палкі вітання!

(Не знала, що зібрався він тоді

йти на війну і зустріч ця – остання...)

Німа розмова. Доторк до плити.

Прощання у вологій прохолоді

з очима в сяйві смутку й доброти

та обіцянка – ще прийти до «БОДІ».

 28.02.2026

(С) Богдана ГУСАК