Івану Марчуку - 90 років

  

Геніальному українському художнику з Тернопільщини, лауреату Національної премії України імені Тараса Шевченка, кавалеру ордена Свободи Івану Степановичу Марчуку 12 травня виповнюється 90 років.

 

Народний художник України — володар відзнаки Президента України «Національна легенда України». У 2007 – включений до британського рейтингу газети The Daily Telegraph «Сто геніїв сучасності». В 2006 році Міжнародна академія сучасного мистецтва прийняла його до лав «Золотої гільдії». Це перший випадок визнання українського художника інституцією такого високого рівня.

Роботи Івана Марчука самобутні й дивовижні, а техніка, у якій він творить, — унікальна й неземна. Автор назвав її «пльонтанізм», від слів «плести, переплітати, ткати», і так започаткував новий стиль живопису.
 

У дитинстві він бачив, як дорослі ткали, як мама вплітала стрічки в кіски сестричкам, і замріяв відтворити це на полотні. Але в той час майбутній художник не мав навіть олівця, а малював на клаптиках паперу пелюстками квітів. Свій перший прапор України Іван Марчук намалював цвітом півонії і картоплі. У сім років йому подарували альбом для малювання, куди він почав змальовувати портрети українських письменників і бачив, що йому вдається. А найщасливіший день свого життя пам'ятає як той, коли зрозумів, що є вже художником.
 

Власний шлях у мистецтві художник віднайшов у середині 1960-х років, започаткувавши цикл творів «Голос моєї душі». А вже 1972 року застосував авторський технічний прийом, за допомогою якого гіперреалістично відтворював прояви краси української природи (ефект світіння сонця і місяця, переливи неосяжних степових просторів і снігових заметів, тонкі переплетення лісових зарослів), і дав йому назву «пльонтанізм». Саме за його допомогою маестро і створив цикл «Пейзаж».

 
Упродовж майже 20 років художник зазнавав утисків від КДБ, бо його творчість не мала нічого спільного з класичним соцреалізмом. Митець зізнається, що найбільше в житті боявся абревіатури із трьох літер — КДБ.
 

Через радянський режим, який не давав не те що вільно творити, а й вільно дихати, 1989 року художник наважився виїхати з України. Мешкав в Америці, Канаді й Австралії. За кордоном він міг вільно творити й розвиватися, але йому ніколи не вдавалося малювати... природу чужого краю, і тому митець завжди творив лише рідне, українське. А ще він постійно мріяв повернутися на батьківщину і 2001 року зробив це.
 

У незчисленних інтерв'ю художник часто наголошує, що не він обрав живопис, а живопис обрав його.
 

Розмірковує: якби довелося жити без людей, а лише з фарбами та полотнами, то міг би так і все життя прожити, пишучи й пишучи картини. 

 
На сьогодні автор створив приблизно 5000 полотен, які посіяв по цілому світу. Вони впізнавані, його стиль неможливо сплутати з іншими, від робіт не відвести погляду: їх хочеться розглядати й розглядати, пролізати між мазків, петельок, завитків, і ті шари соломинок, які наче накривають один за одним шари полотна, підіймати, щоби дійти до серця картини.

 
У його роботах дуже багато символіки, сенсів, розповідей, історій... 

 
1983 року до митця звернулися з музею Тараса Шевченка в Каневі з проханням написати картини до «Кобзаря». Іван Марчук жив із «Кобзарем», їв із «Кобзарем», спав із «Кобзарем», підкреслював рядки віршів, поем, вибудовував образи, вимальовував їх, уявляв і творив, твори, творив. Усього написав 42 картини на тему Шевченкіани.

 
Художник обожнював витворювати на полотнах природу, й особливе місце в його творчості посідали дерева. Переплітання гілок, кора дерев, розгалуження крони нагадують саму техніку робіт автора. Ще молодим Іван Марчук сказав собі, що малюватиме все життя лиш у тому разі, якщо знайде унікальний стиль.

 
Іван Марчук уже дуже поважного віку, і як же гордо знати, що ми живемо в один час із генієм, якого світ устиг розгледіти, зрозуміти й оцінити ще за життя.

 
За матеріалом: Іван Марчук // Ловці світла : історії українських художників / Х. Венгринюк, Є. Завалій, М. Дупе