допоки день ще запрягає коней
і сонце кімоно своє червоне
доношує між згаслих ліхтарів.
Відвертістю із трунком простоти
заворожи (не треба й зілля рути),
аби краплинку ніжності ковтнути,
навстріч промінню вранішньому йти.
На обрії мов хто розсипав жар,
та ним не обпечешся, рання пташко.
Із конюшини, чебрецю й ромашки
смарагди рос обтрушує косар.
У верболозах жебонить вода й
несе слова подалі від намулу.
Ми з нею тиші коло розімкнули.
Приєднуйся хутчій, розповідай!
Немає коментарів:
Дописати коментар