Яблуко в зерняті Миколи Шудрі

25 травня цього року виповнюється 90 років з дня загибелі
Головного Отамана військ УНР, лідера українського національного руху
Симона Петлюри

 

Шудря М. Яблуко в зерняті. - К.: Український письменник, 2015.

Саме о першій годині дня 25 травня 1926 року в Латинському кварталі Парижа було випущено сім куль в С.Петлюру, який на той час спокійно вибирав книги на розі вулиці Расін та Бульвару Сен-Мішель. Чому сім куль?

Дехто пізніше говорив, що в прізвищі вбитого як і в слові Україна – сім літер. Вбивцю одразу схопила поліція. Ним виявився Самуїл Шварцбарт, уродженець Смоленська, неодноразово засуджений за крадіжки, потім - червоноармієць в Росії 1917-18 рр., а пізніше – годинникар в Парижі. Його зв’язки з російськими чекістами-агентами за кордоном чітко просліджувались в наступні роки істориками і журналістами. 

Про розслідування цього вбивства та судовий процес в Парижі, детально про учасників цього процесу написав в одному із своїх досліджень український історик книги, журналіст Микола Шудря і надрукований цей матеріал в його книзі «Яблуко в зерняті», яка є в фонді Сумської міської бібліотеки ім.Т.Шевченка.

Шудря пише, що за спиною французької Феміди змагалося дві ворожі сили – Міжнародний єврейський комітет, підтримуваний радянською розвідкою, та жменька української еміграції, що була слабка і неоднорідна в своїх лавах. Захисники вбивці були щедро фінансовані, а українці за кордоном ледве зводили кінці з кінцями і не могли викликати до Франції на суд вкрай потрібних свідків. 

Та й Україна для них була закрита. Слідство велось за чиїмось добре продуманим планом: кого викликати, які свідчення записати до протоколу, кого обірвати напівслові… Судовий процес над Самуїлом Шварцбартом на вимогу Москви мав заплямувати чесне ім’я С.Петлюри, а водночас і всієї української армії (всього українського народу) епітетом «погромники».

Самуїла Шварцбарта суд присяжних, зрештою, виправдав. Але це не означало, що гору взяла правда.

М.Шудря пише про колишнього соратника Симона Петлюри – Голову Директорії – Володимира Винниченка. Вони ще за часів Революції розійшлися не тільки в поглядах, але й в діях. 

Із «Щоденників» письменника Винниченка видно, що вони ніколи не знаходили між собою спільної мови. Винниченко всі гріхи й прорахунки в розвалі Директорії перекладав на С.Петлюру. Саме з «легкої» руки В.Винниченка С.Петлюру стали називати «погромщиком», нібито він (Петлюра) ненавидів євреїв. Винниченко оббілював себе і перед радянською владою, перекладаючи свої гріхи на інших. Досі не оприлюднений його лист до Сталіна. Відомо, що Винниченко довгий час дружив з художником Миколою Глущенком, який був чекістським агентом і довгий час проживав в домі Винниченка в роки його еміграції.

В 1990 році в Україні було видано памфлет Винниченка «Відродження нації», в якій розвінчувалась петлюрівщина. Все дуже заплутано…

Чи виступав В.Винниченко в суді проти вбивці Петлюри невідомо, але збереглися поквапливі і уривчасті нотатки до його виступу в цьому суді: «Петлюра… це була людина зовсім не придатна до ролі диктатора… Петлюра… ні ідейним, ні умисним погромником не був!» і т.п. Ці записи ще не надруковані за словами М.Шудрі.

Лише 1938 року Винниченко зізнався в своїй книжці «Перед новим етапом»:  

«Французький суд виправдав Шварцбарта і тим визнав, що Петлюра ніби дійсно був винний за погроми. Це глибока помилка і несправедливість. Ніколи С.Петлюра погромів не організовував і не міг організовувати… Мої противники-однобічники обвинувачують мене, що я виступав на суді в Парижі на боці Шварцбарта. До останнього часу я не знав про таке обвинувачення. Довідавшись про нього, я, розуміється, зараз же спростував цю неправду. Я на суді зовсім ніяк не виступав. Оборонці Шварцбарта звернулись, правда, до мене з пропозицією дати свої зізнання на суді і я згодився. Але з умовою, що я виступлю не як свідок Швацбарта, а прокурора, що я виступлю проти Шварцбарта. Але так само проти тих українських свідків, які, обороняючи честь Петлюри, «передавали куті меду» і заявляли, що весь український народ був погромником. Я хотів спростувати цей ганебний і шкідливий наклеп на нього. Але на даних умовах мене на суд не було допущено…».

Так було заявлено Винниченком через 12 років після тих подій. Він знайшов в собі мужність і сказав правду? Він прозрів під впливом особистих поневірянь? Мабуть, що так. 

Історикам і дослідникам творчості Винниченка потрібно ще багато чого розповісти сучасним читачам. В нашій історії так багато міфів, перекручень, оббріханих імен і спотворених фактів. Нам не залишається нічого іншого, як читати, аналізувати і шукати істину.

Олена Мартюшова,
заст.директора Сумської міської ЦБС