Ходім в той дім, де нас чекає Книга:
Кобзар і Леся, Мирний і Франко...
Де з України вітер віє стиха,
А кожна книжка світить як вікно
В. Крикуненко
Три з половиною десятки років я працюю в одній і тій самій бібліотеці. Якщо ви думаєте, що 35 років – це багато, то ні, це зовсім не так. Я не відчуваю їх, вони пролетіли як одна мить, всі цікаві, насичені, віддані моїй бібліотеці… Вони наповнені тисячами прочитаних найцікавіших книг, які зробили мене такою яка я є.
За ці роки я познайомилась з багатьма цікавими читачами, яким завжди намагалась допомогти полюбити книги, тому що без них не уявляю людське життя. Нині з вдячністю можу сказати, що працювала з розумними, відданими своїй професії, колегами. Освоїла нові комп’ютерні та Інтернет-технології. Маю багато планів і задумів. За це все я вдячна своїй долі, що привела мене в бібліотеку.
Вважаю, що наша бібліотека «намолена» нашою творчою роботою, нашими вдачами і досягненнями, цікавими зустрічами і переживаннями… Тому вона для мене – святе місце, свята оселя - мій рідний дім, щось дуже рідне і невід’ємне від мене, моя половина, без неї, здається, я ніхто… Ніхто? Ну, це вже я перебільшую, а може й ні. Ким могла я бути, крім бібліотекаря? Подумаю про це пізніше. А зараз про головне.
Хтось розумний сказав, що вірно обрати свою долю – то талант. Не знаю як у мене з талантом, та професією я задоволена. Як так вийшло, що я стала бібліотекарем? Життя дивовижне і загадкове. Нещодавно згадала як в юності приймала це рішення і допоміг мені в тому арифмометр. Хто не знає, що таке арифмометр, поясню: це залізна напівавтоматична рахівниця, розміром з принтер що з’явилась в кінці 60-х.
В минулому році, коли вже не стало моїх батьків, я на горищі рідного дому знайшла старий арифмометр, який нагадав про той вечір, коли я закінчила школу і треба було вибирати шлях в подальше життя. «Доцю, треба йти на хімічний факультет. Хімія – наука майбутнього…» - переконливо радив мені батько. Ага-а, знав би він тоді, що ця наука зробить з нашим майбутнім… Так, мій батько був романтиком. «Ні, їй треба йти тільки на бухгалтера!»,- заперечувала йому мама. Це так вона мені, хворобливій з народження, шукала спокійне і затишне місце. «Ти що хочеш, щоб наша дитина просиділа над рахівницею все своє життя, аж поки вуса виростуть!»,- гарячкував батько. Вуса мене здивували, але я запитала : «Чому над рахівницею?». Я завжди була за прогрес. Адже на той час у батька вже був арифмометр і він, лісничий, сам проводив над ним всі вечори, підраховуючи виконання плану свого лісництва. Та повернімось до розмови з батьками.
Я довго слухала їх суперечку і, нарешті, як в школі несміло піднявши руку, запитала: «А можна я піду в бібліотечний?». Чому саме бібліотека? Тоді я не знала жодної гарної бібліотеки. В нашій школі це була маленька, захаращена книгами кімната. Та і самого бібліотекаря я не пам’ятаю, здається, хтось з вчителів видавав нам, школярам, книги. Я тоді не планувала працювати в такій бібліотеці, це я пам'ятаю.
То чому ж – в бібліотечний? Може інтуїція? Можливо в минулому житті я вже була бібліотекарем? А може тому, що з дитинства для мене багато читати було найцікавішим і найважливішим. Читати, як дихати, це було моєю природною потребою. А може це було в моїх генах? Пам’ятаю, як мій дідусь, низько схилившись, перечитував підряд всі томи Великої радянської енциклопедії. Читав, весь час вигукуючи щось в захопленні, коли знаходив для себе щось цікаве, невідоме, неодмінно намагався з кимось поділитись.
Моя мама завжди читала вночі, коли б я не проснулась – вона читала. Казала, щоб не було їй страшно, бо жили ми тоді в чужому для неї краю - в лісі на Черкащині, тим більше, що батько часто бував у відрядженні. Читала мама і нам, дітям, іноді не тільки дитячу літературу. Тому десь з дванадцяти років я потай перечитувала вслід за нею товстелезні французькі романи, ховаючи їх під підручниками, або під ковдрою, читаючи з ліхтариком.
Мій батько все своє життя смакував російських класиків, перечитував їх по кілька разів. Читав до останнього свого дня, в свої майже вісімдесят два роки, але вже більше газети. В останні роки його життя найкращим гостинцем для нього були нові газети і журнали. Переповідав нам найцікавіше, радів від чогось цікавого і корисного, сміявся так, що було приємно за ним спостерігати. І навіть, в свій останній день, тоді в лікарні, зранку замовив мені неодмінно купити нові газети…
Ми з чоловіком зібрали для свого сина хорошу літературу, найкращу, яку тільки змогли знайти на той час і планували, щоб він її перечитав. Звичайно, я б дуже хотіла, щоб він знав те, що я читала, над чим плакала, сміялась, чим була вражена на всі роки. Але, на жаль… син весь час в Інтернеті – на форумах, в чатах, в блогах…
Якщо віднестись до цього з гумором, то можна констатувати збій у генах. Та все ж мене мучить питання, що я зробила не так? Я читала йому вголос, купляла кольорові гарні книги, по-різному його зацікавлювала. Старалась так, як ми стараємось на роботі. Що ми тільки не придумуємо в наших бібліотеках, щоб залучити дітей до книги! Нові ігрові форми, конкурси, клуби…
Та все майже марно, звичайно, це я перебільшую, але проблеми є. Нове покоління мало читає книги та впевнено живе у новому вимірі інформації. Вони все більше бажають читати з монітору, з мобільного… Прогрес, скажете ви, так і повинно бути. Іноді я думаю, а можливо все те, що я прочитала вже передалось моєму сину? Передалось з моїм вихованням, з моїм досвідом, як-то кажуть, з молоком матері… Адже, він розумний і вихований, і все ж, тривожні думки не полишають мене.
Я теж, майже, щодня користуюсь Інтернетом. Та мені завжди, по мірі вільного часу, потрібно прочитати хорошу книгу, справжній художній твір, який я смакую, який допоможе дещо переосмислити, по-іншому поглянути на людей, знайти відповідь на найпотаємніше…
Так мало серед молоді бачу захоплення художніми творами, захоплення емоційного, захоплення серцем. Частіше - тільки від користі чи новизни тієї чи іншої інформації. Страшно подумати, що буде без розвитку їхніх емоцій, без розвитку душі.
Впевнена, що розум не повинен розвиватись окремо без розвитку доброго серця, адже це загрожує бездуховністю. Що допоможе дітям в тому крім гарної книги? Здається, і в сучасних книгах я все менше знаходжу справді великодуховних героїв, на відміну від літератури минулих століть. Добрі, сильні і розумні герої є, а благородні перевелись.
Скажете, що я знову перебільшую? Мабуть, так. Погоджуюсь, що кожне наступне покоління розумніше за попереднє. Можливо тому наше покоління – читачі, любителі книги, а молодь нині – користувачі бібліотек, користувачі інформації. Хто скаже, вони від того кращі чи ні? Хоча розумію, що вік зараз інший, навіть не вік, а ера… Розумію, що закінчився романтизм. Та все ж, хотілося б, щоб наші діти читали.
А що, коли людству в двадцять першому столітті терміново потрібен розумний прагматизм, от тільки для чого? Можливо, щоб вижити?
Що чекає на нас? На наших дітей? Як їм допомогти? Відповідь мені може дати тільки книга. Піду пориюсь завтра в бібліотеці…
Олена Мартюшова,
заст. директора Сумської міської централізованої бібліотечної системи
Немає коментарів:
Дописати коментар