"Нескорений": поезія Василя Стуса у перекладах Надії Фурзенко

4 вересня Україна відзначила День пам’яті полум’яного патріота Василя СТУСА. Своїми роздумами про долю видатного українського поета ділиться Надія Фурзенко. 
У її творчості - багато перекладів і значну частку з них займають переклади творів Василя Стуса.

Василь Стус - поет страдницької долі. Він обрав беззавітне служіння рідному народові, йшов тернистою дорогою та приймав безкінечні удари долі. Україна була для нього серцевим болем, з якого й народжувалася його полум'яна поезія.

У неймовірно важких умовах тюрми, куди його запроторили за антирадянщину, Василь Стус тримався стійко, голови не схиляв. Він усвідомлював, що за ним «стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу одстояти до загину". 

Так, поет знав, що загине у своїй боротьбі із тією системою, але був упевнений, що через свою смерть повернеться до рідного народу: "Народе мій, до тебе я ще верну, як в смерті обернуся до життя...".

Він повернувся. У пам`яті українців, у своїх творах. За життя поета була видана лише одна збірка «Зимові дерева». Остання збірка рукописних віршів і перекладів «Птах душі», яку Василь Стус передав під час другого ув`язнення рідним, не збереглась і зникла без сліду. Якими пророчими були рядки віршів: 

Через смерть вертай до існування,
Через муку до блаженства йди…

Не можна без болю читати біографічні факти про знущання і муки, що мужньо переносив Василь Стус, відбувши в неволі дванадцять із своїх сорока семи років. У багатьох поезіях відчувається трагізм, біль і незламність поета. Але, незважаючи ні на що, ВасильСтус стверджував:

Блажен, хто тратити уміє,

коли заходить час утрат,

аби лишалася надія

і виростала востократ,

що білий світ — він завжди білий

і завжди добрий — білий світ...

Яким ліризмом пройняті вірші, присвячені коханій дружині і синові! Яке глибоке і проникливе батьківське почуття бринить у рядках:

Рясним букетом білого бузку,

зарошеним у радість, син наснився.

І в вічності я вперше означився,

тримавши ручку, гілочку хистку.

А він сміється. Він сміється радо,

для мене прохиляючи світи -

душі моєї сховане свічадо,

мов спалах щирості і чистоти -

або господнє всевидюще око -

замиготіло раптом з глибини...

У вірші «Десь пише сонце фантастичні кола…» поет хоче підтримати дружину в її надії на зустріч, але останні рядки холодять кров: він і сам не вірить, що вийде з пекла живим:

Моя школярко, усмішко, дитино,

моя зажуро, на піддайсь біді!

А жди мене. Хоч мертвий — я прилину,

приб’юся, хоч би й трупом по воді.

Дійсно, перезахоронення поета відбулося через чотири роки після трагічної смерті – лише 16 листопада 1989 року тіло поета було поховано у рідній землі…

 

У спадщині Василя Стуса значне місце займають переклади. В умовах, коли не друкувалися сміливі критичні твори, поет звертається до художнього слова митців інших країн. Це було засобом віднайти влучну, ефективну зброю в умовах нерівного двобою, право жити вільно і самостійно творити. Художній переклад та поезія – дві гілки одного дерева літератури, їхнє поєднання збагачує її. Стус подарував Україні Рільке, Кіплінга, Цветаєву, Гете, Лорку.

Аналізуючи твори, які переклав Стус, можна вивчати історію тієї доби не з позиції ката, а з позиції пригноблюваних. Тому стають зрозумілими справжні причини, підтексти того, що тоді відбувалося. 

Вивчаючи творчість Василя Стуса, я була зачарована красою його поезії, що несе подих свободи, добра і незламної мужності. Аби глибше проникнути у поетичний світ великого митця, деякі твори Василя Стуса спробувала перекласти російською мовою.

Надія Фурзенко,
член літературно-мистецького клубу "ГРАНЬ" 

Вірші Василя Стуса у перекладах Надії Фурзенко

«Ніщо не згине, що існує!..»  

(З Гете, у зошиті 1960 року має назву «Заповіт») 

Ніщо не згине, що існує!

Бо вічне шлях свій ним торує.

Буттям щасливий ти єси!

Буття ж бо вічне. І закони

живому стали для ослони,

щоб цілий світ зажив краси.

Віддавна правда нам постала,

високих духом поєднала:

пильнуй же правди, що в віках!

Подякуй, смертний, мудрій волі,

що сонце замикає в колі

і зорям визначає шлях.

А до єства звернися свого –

і там є вісь і знак дороги,

святий для тебе заповіт,

котрого жоден не зламає,

хто про своє сумління дбає,

немов про сонце власних літ.

Ти серцю віддавайсь на віру,

як розпізнаєш душу щиру,

котру всю розум просвітив,

і радісний, бадьороокий,

клади тверді слухняні кроки

рясними луками світів.

Нехай блаженство міру знає,

котру лиш розум визначає.

Живий, живому вмій радіть.

Відтак минуле не минеться,

майбутнє швидше подається,

а вічністю існує мить.

І переповнений чуттями,

збагнув ти мудрість над віками,

що тільки плідне – правди вісь.

Зневаж змагання посполиті –

у них свої турботи в світі –

малого кола долучись.

***

Ничто не сгинет, что пребудет!

Оно ведь к вечности прибудет.

Будь счастлив тем, что ты живёшь!

Ведь вечна жизнь. Её законы

живому стали как заслоны -

так мир красы убережёшь.

Извечно правда нам светила,

высоких духом единила:

держись же правды, что в веках!

Будь благодарен мудрой воле,

что солнце в замкнутом раздолье

и звёздам указует шаг.

В себя ты загляни, как в Бога –

И там есть ось и знак дороги,

Святая заповедь твоя,

никто которой не сломает,

достоинство кто сохраняет, -

оно как солнце в жизни дня.

Ты доверяйся сердца чувству,

когда познаешь душу чутку,

в которой свет и ум царят.

Весёлый, с бойкими глазами,

пройдёшь ты твёрдыми шагами

миров изгибами не зря.

Пускай блаженство меру знает,

что ум один определяет.

Живому радость подари.

Тогда всё прошлое не канет,

быстрее будущее грянет,

и вечным станет каждый миг.

Всё чувствующий меж мирами,

постигнешь мудрость над веками,

что только в пользе – правды ось.

Оставь боренья "посполитов",

у них свои заботы взлёты,

а малым кругом заручись.

 

 ↔↔↔↔↔↔↔

Кому жити, а кому не жити –

тільки серце трудити своє.

Не шукай дороги, посполитий,

тішся тою, що господь дає.

Бо живі не обирають щастя,

але горе обирає нас.

Славен, боже, будь за всі напасті,

як пробуде славен віщий глас,

бо не дав нам тиші кам`яної,

кам`яного спокою не дав,

але, поділивши нас надвоє,

єдинитися зобов`язав.

Через смерть вертай до існування,

через муку до блаженства йди,

віща повінь самопочезання

змиє наші всі земні сліди.

***

Жить или не жить… Мы все не вечны –

тщетно беспокойство сердце рвёт.

Не ищи дороги, человече,

будь доволен той, что Бог даёт.

В жизни мы не выбираем счастья,

зато горе выбирает нас.

Славен, Боже, будь за все несчастья,

как нагрянет с неба вещий глас,

каменного что не дал безмолвья,

безразличья камня нам не слал,

и ещё за то, что, нас раздвоив,

вновь соединяться обязал.

Смерть пройдя, ты возвращайся к жизни,

через муки к благости иди, –

вешний ливень забытья и тризны

смоет вмиг земные все следы.

↔↔↔↔↔↔↔

Десь пише сонце фантастичні кола,

пучками світла ринуть із пітьми

кохані руки, од ждання схололі.

Пощо ти б’єшся білими грудьми

об цю німу, цю залізобетонну

оббряклу тишу? — Милого верніть!

Боги, не крайте ніч її безсонну

і од безмежних днів обороніть!

Моя школярко, усмішко, дитино,

моя зажуро, на піддайсь біді!

А жди мене. Хоч мертвий — я прилину,

приб’юся, хоч би й трупом по воді.

***

Далёко пишет солнце круг орбиты,

пучками света рвутся из-за тьмы

любимой руки, холодом облиты…

Зачем ты бьёшься белыми грудьми

в немую ту из стали и бетона,

без чувства, тишь? – Милого верните!

Не мучьте, Боги, ночь её со стоном,

в разлуке без конца - спасите!

Ты, школьница моя с улыбкой чудной,

ты, грусть моя, не поддавайсь беде!

А жди меня. Хоть мёртвый – прилечу я,

вернусь, пусть даже трупом по воде.

↔↔↔↔↔↔↔

Ми з теміні виходимо на світ

і знову повертаємось у темінь,

геть роз’єдинені і поокремі.

У кожного вельможний свій політ,

колиска і труна, котрі з народжень

собі на зріст обрати може кожен.

Та обертається життя на сміт,

одвічно припадкові людські кроки

назнаменовує всевишнє око.

Викрешуючи іскри з-під копит,

біжать комоні, а кошлаті гриви

лиш бурями вселенськими щасливі.

Кому ж ти, марновіре, шлеш привіт

у дикім передсмертному одчаї,

адже Господь живущих не прощає.

А прочуваєш галактичний гніт?

Стерпи, як сила є. А ні — то вмри

під моторошним сонцем, що вгорі

вельможно підбивається в зеніт.

Йдучи у ніч, вітаймо білий світ.

***

Из темноты выходим все на свет

и снова возвратимся в сумрак ночи,

разъединённые, поодиночке.

У каждого свой выбранный полёт,

и колыбель, и гроб, что от рожденья

себе под рост предмет приобретенья.

Событий жизни нашей круг закрыт:

извечно все случайные шаги

назначили всевышние богИ.

И, высекая искры у копыт,

бегут комони, а шальные гривы

лишь бурями вселенскими счастлИвы.

Кому же ты, наивный, шлёшь привет

в предсмертном диком ужасе отчаясь?

Не милует живых Он, не прощает.

Гнетёт всегалактический завет?

Стерпи, коль сила есть. А нет – умри

под нестерпимым солнцем, что с зари

столь величаво шествует в зенит…

Шагая в ночь, мы славим белый свет.

↔↔↔↔↔↔↔

Рясним букетом білого бузку,

зарошеним у радість, син наснився.

І в вічності я вперше означився,

тримавши ручку, гілочку хистку.

А він сміється. Він сміється радо,

для мене прохиляючи світи —

душі моєї сховане свічадо,

мов спалах щирості і чистоти —

або господнє всевидюще око —

замиготіло раптом з глибини.

І я збагнув, що вік прожив, нівроку,

неначе дивні перебачив сни.

І я збагнув, що тільки ліпота

і тільки біле сяєво дитини

наповнить вічністю мої хвилини,

котрим байдуже: падь чи висота.

***

Букетами сиреневая цветь

с росистой радостью: сынок приснился.

И здесь я с вечностью впервые слился,

держась за ручку – нежненькую ветвь.

А он смеётся, излучая радость,

даруя исполнение мечты –

души моей запрятанная святость,

как вспышка щедрости и чистоты –

или всевидящее божье око –

мне воссияло вдруг из глубины.

И понял я, что мне не одиноко,

как будто давние припомнил сны.

И понял я, что только красота

и только сына белое сиянье

наполнят вечностью моё дыханье –

минутам всё равно: паденье ль высота.

↔↔↔↔↔↔↔

Блажен, хто тратити уміє,

коли заходить час утрат,

аби лишалася надія

і виростала востократ,

що білий світ — він завжди білий

і завжди добрий — білий світ.

Хоч ти у ньому — син несмілий,

кого пройняв циганський піт,

а все ж буття твоє — у леті,

і в ньому — порятунок твій.

Вся суть твоя — лише в поеті,

а решта — тільки перегній,

що живить корінь. Золотіє

над осінь яблуневий сад.

Блажен, хто тратити уміє,

коли заходить час утрат.

***

Тот счастлив, кто терять умеет,

когда приходит час утрат,

когда надежда слабо тлеет

иль вырастает во сто крат,

знать: белый свет – всегда он белый

и вечно добрый – белый тот.

Пускай ты в нём – лишь сын несмелый,

кого пробрал цыганский пот,

а всё же жизнь твоя в полёте,

и в нём – спасение твоё.

Вся суть твоя, вся суть – в поэте,

а весь остаток – перегной,

что корни кормит. Золотеет

под осень яблоневый сад.

Тот счастлив, кто терять умеет,

когда приходит час утрат.

↔↔↔↔↔↔↔

Скільки тих джерел, що мають
справжню пісню поживляти?
І профани її знають,
і майстрам не гріх співати.
Над усе співай кохання –
то найліпше повідання.
Де любовне струмування,
найдорожче й слів звучання.
Розбуди гучання в шклянці,
хай іскрить рубін напою,
бо питущі і коханці
приймуть цей вінок з любов`ю.
Брязкіт зброї теж придасться,
щоб сурма військова грала,
щоб яса, мов спалах щастя,
нас до бога подвигала.
Хай поет обов`язково
з люттю доторкнеться злого,
щоб оберегти чудове
од нестерпного й гидкого.
Як чотири ці поради
допильнуєш шанобливо,
знай, Гафізе, будуть раді
всі народи з твого співу.

***

Сколько родников, как можно

истинную песнь наполнить?

Каждому чтоб спеть не сложно,

мастерам не грех исполнить.

Надо всем любовь воспой ты –

краше нет повествованья.

Где поток любовью полный,

слову сладкому вниманье.

Разожги огонь в бокале –

искрится напиток сладкий.

Где веселье, страсть в накале,

выпьют стих твой без остатка.

Звон оружия сгодится,

чтоб войны труба звучала.

Смелость, как и вспышка счастья,

к Богу взоры обращала.

Пусть поэт всенепременно

обличает отстро злое,

добрым служит поименно,

прославляет всё святое.

Если четырём советам

внемлешь ты, Гафиз, с почтеньем,

примут с радостным приветом

все народы твоё пенье.

↔↔↔↔↔↔↔

Неможливо сховати жару,

бо за дня його зрадить дим,

за ночі ж - полум`я, мов почвара.

Ще тяжче сховати поряд із цим

кохання. Хай і заховане де,

а мить, здається, і в очі впаде.

Найтяжче приховати вірш –

його під сподом не втаїш.

Поет, допіру заспіває,

геть все тим виспівом проймає,

а як пристойне щось напише –

неначе цілий світ тим втішив.

Усім читає ті рядки,

дарма – веселі чи гіркі.

***

Невозможно спрятать пламя,

так как днём его выдаст дым,

в ночь пожаром запылает…

Тяжело спрятать рядом с ним

и любовь. Как ни скрой в душе,

глаз людской заметит уже.

А труднее всего скрыть «вирш» –

под сукном стих не утаишь.

Как поэт его озвучит,

пенье отклик свой получит.

А достойное напишет –

мир творением утешит.

Всем читает свои строчки:

милые из слов веночки.

↔↔↔↔↔↔↔

Поміж долом і горою,

жвавий погляд мій летить,

я втішаюсь барвогрою,

покріпляє дух блакить.

І коли синаве взгір`я

вабить око вдалині,

і коли нічне сузір`я

сяє роскішшю мені,

світлом дня, нічною тьмою

людська доля – мов яса.

Вічні з кулею земною

правда, велич і краса.

***

Меж долиной и горою
взгляд весёлый мой летит,
красок радуюсь игрою,
небо дух мой укрепит.
И когда седое взгорье
привлекает глаз вдали,
и когда в ночи стозорье
блеск роскошный шлёт земле,
светлым днём, ночною тьмою
доля наша – как мечта.
Вечны с радостью земною
правда, высь и красота.

↔↔↔↔↔↔↔

Хочеш враз мене лишити,

ще за мить – така близька?

Хмар громаддям оповита,

ти імлиста і хистка!

Певен – знаєш, як сумую,

тьмяна зірко з-за дібров,

що кохаєш – теж я чую,

але ж де моя любов?

Отже, вгору! Все світліє,

що за роскіш довкруги!

Серце стукає, німіє,

ніч – блаженства і жаги.

***

Хочешь ты меня покинуть,

миг тому – такая близкая?

Словно в облачной накидке,

вся воздушная и зыбкая.

Верю: знаешь, как скучаю,

звёздочка из-за дубравы.

Что любим – я серцем чаю,

только где ж моя отрада?

Ввысь – к тебе! Блеск звёзд лимонный,

а вокруг – краса земная!

Сердце бьётся упоённо.

Ночь блаженства, страсти, рая! 

↔↔↔↔↔↔↔

😀 Ми висловлюємо Надії Іванівні щиру подяку за такий цікавий і актуальний матеріал, а також за можливість поглянути на творчість Василя Стуса із новим відчуттям - з точки зору іншої мови - так як робив це сам поет.

Всім поціновувачам красного слова нагадуємо, що в нашій бібліотеці ви завжди можете знайти твори Василя Стуса та багатьох інших авторів, включаючи авторські поетичні твори та переклади Н.І. Фурзенко.

Також рекомендуємо до вашої уваги електронну базу бібліотеки «УКРАЇНІКА» - де у оцифрованому вигляді (формат PDF), зібрано декілька перших видань творів Василя Стуса:

📚 Стус, Василь Семенович. Дорога болю : поезії / В. С. Стус; [упоряд. М. Х. Коцюбинська]. – Київ: Рад. письменник, 1990. – 211, [11] с., [15] арк. іл. : портр.

📚 Стус, Василь Семенович. Вибрані твори / Василь Стус. – Донецьк: БАО, 2008. – 351 c. 

Приємного читання!


Читайте також: Поезія Олександра Олеся у перекладах Надії Фурзенко.

Надія Іванівна Фурзенко - автор збірок поезії «Откровение» та «Неповторимость», великої кількості дописів до періодичних видань та колективних літературних видань. Як справжній філолог, одне із творчих завдань вбачає в тому, щоб через свої переклади донести до читачів красу і велич світової літератури. Докладніше про Н.І.Фурзенко читайте в дописі "Стихи – след откровения...": Надія Фурзенко