Вірші Василя Стуса у перекладах Надії Фурзенко

6 січня народився видатний поет, полум’яний патріот України Василь Стус. Відома сумська поетеса Надія Фурзенко велику частку своєї творчості присвятила перекладам його творів. 

Ми вже знайомили своїх читачів із ними, але сподіваємось, вам буде цікаво відкрити для себе нові грані стусової поезії в російських перекладах Надії Фурзенко.

"Вивчаючи творчість Василя Стуса, я була зачарована красою його поезії, що несе подих свободи, добра і незламної мужності. Аби глибше проникнути у поетичний світ великого митця, деякі твори Василя Стуса спробувала перекласти російською мовою..."

Надія Фурзенко

 

***

 

«Ніщо не згине, що існує!..»  

(З Гете, у зошиті 1960 року має назву «Заповіт») 

Ніщо не згине, що існує!

Бо вічне шлях свій ним торує.

Буттям щасливий ти єси!

Буття ж бо вічне. І закони

живому стали для ослони,

щоб цілий світ зажив краси.

Віддавна правда нам постала,

високих духом поєднала:

пильнуй же правди, що в віках!

Подякуй, смертний, мудрій волі,

що сонце замикає в колі

і зорям визначає шлях.

А до єства звернися свого –

і там є вісь і знак дороги,

святий для тебе заповіт,

котрого жоден не зламає,

хто про своє сумління дбає,

немов про сонце власних літ.

Ти серцю віддавайсь на віру,

як розпізнаєш душу щиру,

котру всю розум просвітив,

і радісний, бадьороокий,

клади тверді слухняні кроки

рясними луками світів.

Нехай блаженство міру знає,

котру лиш розум визначає.

Живий, живому вмій радіть.

Відтак минуле не минеться,

майбутнє швидше подається,

а вічністю існує мить.

І переповнений чуттями,

збагнув ти мудрість над віками,

що тільки плідне – правди вісь.

Зневаж змагання посполиті –

у них свої турботи в світі –

малого кола долучись.

***

Ничто не сгинет, что пребудет!

Оно ведь к вечности прибудет.

Будь счастлив тем, что ты живёшь!

Ведь вечна жизнь. Её законы

живому стали как заслоны -

так мир красы убережёшь.

Извечно правда нам светила,

высоких духом единила:

держись же правды, что в веках!

Будь благодарен мудрой воле,

что солнце в замкнутом раздолье

и звёздам указует шаг.

В себя ты загляни, как в Бога –

И там есть ось и знак дороги,

Святая заповедь твоя,

никто которой не сломает,

достоинство кто сохраняет, -

оно как солнце в жизни дня.

Ты доверяйся сердца чувству,

когда познаешь душу чутку,

в которой свет и ум царят.

Весёлый, с бойкими глазами,

пройдёшь ты твёрдыми шагами

миров изгибами не зря.

Пускай блаженство меру знает,

что ум один определяет.

Живому радость подари.

Тогда всё прошлое не канет,

быстрее будущее грянет,

и вечным станет каждый миг.

Всё чувствующий меж мирами,

постигнешь мудрость над веками,

что только в пользе – правды ось.

Оставь боренья "посполитов",

у них свои заботы взлёты,

а малым кругом заручись.

 

 ↔↔↔↔↔↔↔

Кому жити, а кому не жити –

тільки серце трудити своє.

Не шукай дороги, посполитий,

тішся тою, що господь дає.

Бо живі не обирають щастя,

але горе обирає нас.

Славен, боже, будь за всі напасті,

як пробуде славен віщий глас,

бо не дав нам тиші кам`яної,

кам`яного спокою не дав,

але, поділивши нас надвоє,

єдинитися зобов`язав.

Через смерть вертай до існування,

через муку до блаженства йди,

віща повінь самопочезання

змиє наші всі земні сліди.

***

Жить или не жить… Мы все не вечны –

тщетно беспокойство сердце рвёт.

Не ищи дороги, человече,

будь доволен той, что Бог даёт.

В жизни мы не выбираем счастья,

зато горе выбирает нас.

Славен, Боже, будь за все несчастья,

как нагрянет с неба вещий глас,

каменного что не дал безмолвья,

безразличья камня нам не слал,

и ещё за то, что, нас раздвоив,

вновь соединяться обязал.

Смерть пройдя, ты возвращайся к жизни,

через муки к благости иди, –

вешний ливень забытья и тризны

смоет вмиг земные все следы.

↔↔↔↔↔↔↔

Десь пише сонце фантастичні кола,

пучками світла ринуть із пітьми

кохані руки, од ждання схололі.

Пощо ти б’єшся білими грудьми

об цю німу, цю залізобетонну

оббряклу тишу? — Милого верніть!

Боги, не крайте ніч її безсонну

і од безмежних днів обороніть!

Моя школярко, усмішко, дитино,

моя зажуро, на піддайсь біді!

А жди мене. Хоч мертвий — я прилину,

приб’юся, хоч би й трупом по воді.

***

Далёко пишет солнце круг орбиты,

пучками света рвутся из-за тьмы

любимой руки, холодом облиты…

Зачем ты бьёшься белыми грудьми

в немую ту из стали и бетона,

без чувства, тишь? – Милого верните!

Не мучьте, Боги, ночь её со стоном,

в разлуке без конца - спасите!

Ты, школьница моя с улыбкой чудной,

ты, грусть моя, не поддавайсь беде!

А жди меня. Хоть мёртвый – прилечу я,

вернусь, пусть даже трупом по воде.

↔↔↔↔↔↔↔

Ми з теміні виходимо на світ

і знову повертаємось у темінь,

геть роз’єдинені і поокремі.

У кожного вельможний свій політ,

колиска і труна, котрі з народжень

собі на зріст обрати може кожен.

Та обертається життя на сміт,

одвічно припадкові людські кроки

назнаменовує всевишнє око.

Викрешуючи іскри з-під копит,

біжать комоні, а кошлаті гриви

лиш бурями вселенськими щасливі.

Кому ж ти, марновіре, шлеш привіт

у дикім передсмертному одчаї,

адже Господь живущих не прощає.

А прочуваєш галактичний гніт?

Стерпи, як сила є. А ні — то вмри

під моторошним сонцем, що вгорі

вельможно підбивається в зеніт.

Йдучи у ніч, вітаймо білий світ.

***

Из темноты выходим все на свет

и снова возвратимся в сумрак ночи,

разъединённые, поодиночке.

У каждого свой выбранный полёт,

и колыбель, и гроб, что от рожденья

себе под рост предмет приобретенья.

Событий жизни нашей круг закрыт:

извечно все случайные шаги

назначили всевышние богИ.

И, высекая искры у копыт,

бегут комони, а шальные гривы

лишь бурями вселенскими счастлИвы.

Кому же ты, наивный, шлёшь привет

в предсмертном диком ужасе отчаясь?

Не милует живых Он, не прощает.

Гнетёт всегалактический завет?

Стерпи, коль сила есть. А нет – умри

под нестерпимым солнцем, что с зари

столь величаво шествует в зенит…

Шагая в ночь, мы славим белый свет.

↔↔↔↔↔↔↔

Рясним букетом білого бузку,

зарошеним у радість, син наснився.

І в вічності я вперше означився,

тримавши ручку, гілочку хистку.

А він сміється. Він сміється радо,

для мене прохиляючи світи —

душі моєї сховане свічадо,

мов спалах щирості і чистоти —

або господнє всевидюще око —

замиготіло раптом з глибини.

І я збагнув, що вік прожив, нівроку,

неначе дивні перебачив сни.

І я збагнув, що тільки ліпота

і тільки біле сяєво дитини

наповнить вічністю мої хвилини,

котрим байдуже: падь чи висота.

***

Букетами сиреневая цветь

с росистой радостью: сынок приснился.

И здесь я с вечностью впервые слился,

держась за ручку – нежненькую ветвь.

А он смеётся, излучая радость,

даруя исполнение мечты –

души моей запрятанная святость,

как вспышка щедрости и чистоты –

или всевидящее божье око –

мне воссияло вдруг из глубины.

И понял я, что мне не одиноко,

как будто давние припомнил сны.

И понял я, что только красота

и только сына белое сиянье

наполнят вечностью моё дыханье –

минутам всё равно: паденье ль высота.

↔↔↔↔↔↔↔

Блажен, хто тратити уміє,

коли заходить час утрат,

аби лишалася надія

і виростала востократ,

що білий світ — він завжди білий

і завжди добрий — білий світ.

Хоч ти у ньому — син несмілий,

кого пройняв циганський піт,

а все ж буття твоє — у леті,

і в ньому — порятунок твій.

Вся суть твоя — лише в поеті,

а решта — тільки перегній,

що живить корінь. Золотіє

над осінь яблуневий сад.

Блажен, хто тратити уміє,

коли заходить час утрат.

***

Тот счастлив, кто терять умеет,

когда приходит час утрат,

когда надежда слабо тлеет

иль вырастает во сто крат,

знать: белый свет – всегда он белый

и вечно добрый – белый тот.

Пускай ты в нём – лишь сын несмелый,

кого пробрал цыганский пот,

а всё же жизнь твоя в полёте,

и в нём – спасение твоё.

Вся суть твоя, вся суть – в поэте,

а весь остаток – перегной,

что корни кормит. Золотеет

под осень яблоневый сад.

Тот счастлив, кто терять умеет,

когда приходит час утрат.

↔↔↔↔↔↔↔

 

По темі: "Нескорений": поезія Василя Стуса у перекладах Надії Фурзенко