"Після самої темної ночі настане світанок...": вірші Ірини Булахової

Шановні друзі!

Із великим задоволенням продовжуємо знайомити вас із творчістю наших земляків - сумських поетів. 

 

Сьогодні презентуємо вірші
Ірини БУЛАХОВОЇ. 

 

 

 

 

 

 

 

 

Пані Ірина - постійний член літературно-мистецького клубу "ГРАНЬ", що діє при абонементі центральної міської бібліотеки ім. Т. Шевченка, а ще активна учасниця багатьох літературних і суспільно-громадських заходів міста і країни. 

 

В творчому доробку поетеси - книга поезій "Візерунки долі", подарована авторкою нашій бібліотеці, за що ми їй дуже вдячі. 

 

Сьогодні хочемо познайомити вас із новими віршами Ірини Булахової, що навіяні трагічними обставинами нашого сьогодення. Сподіваємося, вони знайдуть щирий відгук у серцях читачів.

 

Приємного читання!

Ірина БУЛАХОВА

Різдвяник

Заблудився у часі різдвяник. і досі квіти
пломеніють на підвіконні, мов жар, гарячі!
і коли вже стає несила цей біль терпіти –
притулюся лицем до квітки і гірко плачу.
заблукала і я напевне, в цих днях безвидних.
чи ще є десь така межа, де було б безпечно?
щоб не бачити повсякчас душ отих, безвинних,
що здіймаються до небес, мов птахів вервечка.
де б мені не студило кров це виття сиренне…
хай гримить в високості лиш тільки коли грозово!
та підступно у скроні б`є: «Чи в цей раз по мене?»
сподіваюсь на ЗСУ та молитви слово.
тож візьму я собі за приклад твій дух незламний.
хай запалить надію в серці твій цвіт гарячий!
ти родині моїй оберіг – мій стійкий, мій славний!
та чому в мене мокрі долоні… це що? ти плачеш?

* * *

хто сказав, що слово не воює?
та воно лунає, наче дзвін!
дужих - ще сильніше загартує,
гноблених підніме із колін.
ми нащадки мужніх запорожців.
наші предки – славні козаки,
рубежів країни оборонці...
несемо їх славу крізь віки!
тож, коли прийшла лиха навала
хижої московської орди,
як один, до зброї поставали –
відступати нам нема куди!
я не вірю, що всі жертви всує:
не здолає сила нас чужа!
наше слово поруч теж воює,
бо воно гостріше від ножа!

* * *

ані зблисне ніде, навіть зорі сховалися з ляку
в час недобрий, глухий, що застряг проміж віри й зневір'я...
вчули першими свист і завили протяжно собаки,
як вогненна стріла пронеслась угорі, над подвір'ям.

задрижало довкруж, наче вирвалось пекло на волю,
реготало вогнем, чорним димом кадило повсюди!
зойк протяжний, глухий, - то земля застогнала від болю,
як російський снаряд їй, зненацька, поцілив у груди.

відгуло, відгоріло, чаділо загусле повітря...
чи розвидниться день, а чи може і дня вже не буде?
та дбайливо і ніжно, ховаючи землю від вітру,
білий сніг, як бинти, покриває розкраяні груди.

після самої темної ночі настане світанок.
як зима не лютиться - засиніють пролісків очі!
вкоріниться трава, поступово загоївши рани
і у лоно своє знов земля прийме зерна охоче.