Богдана Гусак "В пахучі трави літо забрело... ": вірші

Шановні друзі, життя триває - і ось уже поспішаємо познайомити вас із "літніми" віршами нашої улюбленої авторки, поетеси Богдани ГУСАК. 

 

Читайте, насолоджуйтесь і - творіть самі! Приємного читання!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

***

В пахучі трави літо забрело,
до неба простягло проміння-руки.
Під свист коси смарагдове зело,
стебло віддавши, впало без принуки
на теплі груди матінки-землі.
Зітхнула, до біди чужої чула,
ще росяне, у вранішній імлі,
немов дитя, востаннє пригорнула...
- У кожного призначення своє, -
зронила замовляння-колискову.
- Зів'янув цвіт, але коріння є:
відродишся - і світ побачиш знову...
Заплуталася пісня між вітрів -
не долетіла правда до покосів
про те, що рід могутніх косарів
як панував, так і панує й досі. 

***

Не на залпи ворожі чекала тендітна весна.

До грудей не збиралась тулити обпалені квіти.

Спопеліла омріяна сукня ураз випускна,

до землі доторкнувшись, якій дуже боляче тліти.

Не усім перелітним всміхнулися радо з обійсть.

Між руїнами плакали, ніби то їхня провина.

До землі нахилила чорніша за темряву вість.

Сивину заховала хустина сумна удовина.

Не для літа ракетний укотре пронизливий альт.

Не сирені б, а пісні гойдати прозору фіранку.

До землі та до сонця, пробивши уперто асфальт,

привіталася квітка, бажаючи "доброго ранку!".

 

05.07.2022 р.

***

Окраєць дня сховавши у рукав,
сипнуло в небо сонце жменю приску.
Мов замовляння, між пахучих трав
пішло у ніч: " Люби мене, любистку!..
Люби! Життя коротке і хмільне.
Люби, допоки половіє жито.
Знов покотьолом літо промайне
і за теплінь заправить осінь мито.
А взимку... Годі... Он летить зоря!
Ловімо і купаймось в її блиску!"
До світу час тихенько нитку пряв...
Де вузлик, там і "любцю, мій любистку!"

***

Чумацький шлях... Розсипані зірки
збирав у жмені молодий, зіркий,
кров з молоком, завзятий і гарячий.
(Краса землі усе в думках). Чумаче,
не встояв перед чарами таки?

Вловивши в небі сонячну стрілу,
розволочивши світанкову млу,
хмарини розігнавши ген до пруга,
здаля відчув її нестерпну тугу.
Майнув мерщій «розрадити малу».

Війнувши стиха лебедя крилом,
з веселкою, із літеплом, зелом,
з перестуком краплин дощу грибного
прилинув, привітав, гукнув з дороги –
і разом відболіло, відлягло...

Зраділа! Світ навколо заяснів!
Із леготом лункий пташиний спів
заплутався в лелітках і у брості...
Замріялась... А він : – Чекай у гості!..
В небесній валці віз ледь зарипів...

***

У травні – біла сукня і фата.

– Красуня! – схвальні вигуки навколо.

– Ех, до вінця б... Гай-гай, літа, літа...

– А ніби нещодавно боса й гола!

Весільну пісню басом джміль гуде,

шепоче щось на вушко, мов коханці.

А їй би зашарітися, так де

смаглявочці позичити рум’янці?

В сережках, пишнім строї – все при ній.

Вуста – нектар солодкий, і – флюїди.

– П’янка ж яка, пахуча, світе мій! –

спиняється чи хто іде, чи їде.

В омріянім – «без горя і без бід».

Натомість, мов шуліки, – вітер, злива.

На зірваний злинялий вельон-цвіт

акація так дивиться журливо.