Богдана ГУСАК. З молитвами за воїнство наше: аудіоцикл поезій

Весь жовтень на Україні осяяний святами Покрови Пресвятої Богородиці, козацької слави, а тепер і Днем захисника України. Наша улюблена авторка пані Богдана ГУСАК вітає воїнів-захисників чудовим поетичним подарунком.

У новому подкасті поетеса презентує цикл поезій патріотичного змісту із символічною назвою «З молитвами за воїнство наше».

Ці віршовані твори наповнені аутентичними образами в народно-пісенній стилістиці і сповнені віри, надії, щирості і любові - до рідної землі, близьких і коханих. Це особливо потрібно зараз – у час, коли наша країна героїчно виборює свободу і незалежність. 

Щиро дякуємо пані Богдані за такий класний дарунок. Бажаємо їй творчого натхнення і успіхів на поетичні ниві. А ще (як і всім нам) – здоров’я, перемоги і мирного неба над головою. 

Тримаймося і все буде Україна! 

Вірші звучать у авторському виконанні

 🎧 Подкасти з Богданою ГУСАК

 

📖📖📖📖📖📖📖

 

 

Богдана ГУСАК

З молитвами за воїнство наше

Вже дощами осінніми вкотре полощуться дні,
а війна не вщухає. Думкам ні початку, ні краю.
Ти уперто тримаєш рубіж у диму та вогні.
Я затято чекаю, немов «купина» не згораю.

З молитвами за воїнство наше лягаю-встаю.
Волонтерю, коханий. Мій фронт – це щоденна робота.
Чую серцем – живий. Шлю глибоку подяку свою
Тій, що винесе спраглому кухлик води за ворота.

Роззявляється паща у смерті, мов чорна діра.
Віє мором... І відчай, і страх підповзають, буває.
Не здавайся і знай, що бажаю незмінно добра
Тій, що після боїв на привалі тихцем заспіває.

Ох і рік же важкий: то морозить, то квасить ріллю.
Та нехай, аби швидше посліддя запалося враже.
Люто жалить воно, тож і душу, і небо хилю
Тій, що в полі не кине і рани усі перев’яже.

Тій, що сітку плете, що малює і пише листи;
Тій, що легко сама поміняє прострелені скати;
Тій, що жити недовго, і тій,що ще довго рости –
всім завдячую. Разом нам легше додому чекати.

 

* * *

Гроза садів – хода неспішна повагом,
на вулиці не здоланий ніким –
на неї задивився, ставши соняхом,
цибатим, яснооким і шорстким.

Сусіди, наче змовились: – Мала іще!
– Вже й налигала? – кпив беззубий дід.
Хоч провалися! Подруги від заздрощів
вмирали: де вона – там він услід.

Дарма не сипав перлами облесними.
Єдиний раз прошелестів: – Я – твій!
І диво – над стежками перехресними
веселка розгорнула свій сувій.

Кохав – не грав у піжмурки із долею ,
не зважував «можливо» і «якби».
Ударив грім – пішов на схід зі зброєю.
Ой, соняшнику, що ж ти наробив?!

Сусіди як один: – Там бий без промаху!
– Наважилась? – кивав беззубий дід.
– Чекай на мене, ладо миле, соняху! –
зигзицею полинула услід.



* * *

Край воріт майнула темна грива.
Посвист – і спинився вороний.
Мов голубка, мила чорнобрива
злинула: «Живим прийшов з війни!»

Обвила руками та й припала
до пропахлих порохом грудей.
У сльозах ночей вона чимало
провела, вкриваючи дітей.

Тихо їм співала «люлі-люлі...»,
кучеряві гладила чуби.
В одного на думці перші гулі,
в іншого – то риба, то гриби...

Бракувало батькового слова,
вправних рук і сильного плеча.
Як почула, що дзвенять підкови,
вибігла щаслива зустрічать.

І не знала, на яку їй стати,
залунав у кожній шибці сміх.
Раптом діти із порога: «Тату!» –
кинулися радісно до ніг.

Прихилило небо в цю хвилину
Батька, неньку, діток – рідну кров.
Дай же, Боже, щоб в усі родини
спокій повертався і любов!


* * * 

Ніби грім ударив серед ночі –
приверзлось, наснилося мені,
що козак – такі бісівські очі –
прилетить до мене на коні.

Люлька в роті, шабля, кармазини,
оселедець, вуса – хоч куди!
Я йому вклонюся, мов лозина,
піднесу криничної води.

Гляне – спалахну, як та жарина.
Не судіть, ні люди, ні рідня!
За вікном шепоче яворина:
– Щось не чутно тупоту коня...

Не склепила віченьки до ранку...
В грудях стугонить: ну все, пора!
Вийшла, роззирнулася на ґанку,
руки простягнула до відра...

Літо обернулося на осінь.
Верхи так ніхто й не приїжджав.
А відро, яке стоїть і досі,
роз’їдає із дощем іржа.


* * * 

Ти – бір густий, широкий степ неміряний,
Потік, що підриває береги.
Ти – найдикіший в пущі поміж звірами,
Яких січуть і зливи, і сніги.

Бредеш самотній в пошуках цілинного,
Як тур зі скіфським розрізом очей.
Ховають вії спалахи дитинного,
Яке ніяк від тебе не втече.

Ще жоден бій не залишив з поразкою,
Дав прочухана кожній зі стихій.
Але впадеш до ніг, підтятий ласкою.
Оговтаєшся – мій і тільки мій.


* * *

Справа не у часі, а в тобі,
на якому ти життєвім колі:
чи літаєш, чи плазуєш долі;
в пошуках себе чи в боротьбі;
у палатах чи в чужій стодолі.

Хто насправді та яким є ти,
зрозуміти чимскоріше варто:
фінішем чи надпотужним стартом;
островом любові й доброти;
роботом слухняним чи солдатом.

І дарма, що розметало нас,
розвело по різних барикадах.
Буть собою – не вівцею стада
важко, як почути власний глас,
де панують гроші, слава, влада.

Не до спілки, хто ні те ні се,
хто згори на інших котить бочку.
Вчили недарма ще в сповиточку:
чистими в людини, перш за все,
мають бути совість і сорочка.