Зовсім трохи.
Осяває зливок сонця піраміду терикону.
Шпари... Пара, як примара... У калюжах – льоду хруст.
А мені тебе, як літа, дуже хочеться до скону.
Хоч краплиночку на денці для пришерхлих спраглих вуст.
В збляклих барвах – екзотична, вкрита інеєм колючка
плавно-вправно... Сам недосвіт до мистецьких взявся справ.
А мені, щоб доторкнулась до щоки тепленька ручка.
Кожен пальчик обережно цілував би й цілував.
Геть подалі біль і втому! Попри сильний вітер лютий
не здаватися – тримати оборону, висоту.
А мені б твій голос-пісню зовсім трошечки почути.
Я ловив би кожне слово і усмішку на льоту.
Зимно... Димно... Понад степом крешуть іскри чорні коні.
Чи то близько, чи далеко – в реві спалахи й вогні.
Мов калина, багряніє на розталім териконі...
Небо сходиться з землею... А мені би... А мені...
Немає коментарів:
Дописати коментар