барвисте бельканто...
Обізватися - страшно - із ляку плоди упадуть.
сад вночі на роботі - виважує
тишу, мов кантор,
і неначе Господь, поселяє в ній яблучний дух.
Сад - старійшина, був він
і сином, і батьком, і дідом,
глибочіє коріння, мов трьох поколінь голоси.
А тепер, у війну, одноногим живе інвалідом,
кожна з груш золотих - як медаль за відвагу висить.
Сад жалітись не звик, така доля - із попелу й квіту,
він - у всіх на очах - як присяга на вірність селу...
...Якщо й плаче, то в дощ,
щоб ніхто його сліз не помітив,
а на сонці гілки - перемоги майбутній салют!
Немає коментарів:
Дописати коментар