Володимир НЕВЕСЕНКО. Клен: вірш дня

У пам’яті ще час – щасливий і успішний, –

коли ішов у світ із пі́днятим чолом.

А серце рвалось в край, де ждав мене утішний

кленочок у гайку, що в лузі за селом...

 

 

 

 

Я знов у цім гаю, де віт розлогі шати,

де не болить душа і думи не гнітять...

Привітно нахиливсь назустріч клен листатий

і потягнувсь гіллям, немов хотів обнять.

Я уклонивсь йому:

– Ну здрастуй, милий друже!

Скінчилася пора блукань і одіссей.

Я мріяв про цю мить. Я побивався дуже

і згадував ті дні, як пас отут гусей.

Я споминав тебе, коли було сутяжно,

я марив про цей луг й джерельце в низині...

А він, як старший брат, все розумів і важно

схилявся раз у раз й підтакував мені.

 

10.05.24

© Володимир Невесенко