Похмурі дні, посічені вітрами,
пронизані безвихіддю та болем,
закінчились нарешті. І поволі
природа повертається до тями.
Частіше, розсуваючи громаддя
свинцевих хмар, свій лик являє сонце
і проліски здивовані: "А що це?",
розплющують блакитні оченята.
Ловлю крізь скло промінчик, ніби рибку,
щоб, попри хаос, біль, розруху, втрати –
знайти в собі сміливість усміхатись
ясному сонцю крізь помиту шибку!
Немає коментарів:
Дописати коментар