то ділиться щедро печаллю заплакане небо.
І я, мов спокуту, у серці цей смуток несу –
на осінь життя поверта. Так ведеться. Так треба.
Все часу підвладне. Стремління дається й мета:
житам колоситись, деревам тягнутись до неба.
Встелятиме землю багрянцем пора золота,
чи снігом стежки замете. Так ведеться. Так треба.
Надії плащем огорнуся і геть відпущу
печалі свої, мов повітряні кульки у небо.
Нехай свіжий вітер відсуне завісу дощу.
І сонце ще буде, й тепло. Бо я вірю: так треба.
Ірина Булахова
Немає коментарів:
Дописати коментар