За вікном монотонно сіяв дощ, лопотіло біля ганку, схлипувало й підвивало, а Вона сиділа, загорнувшись у плед, і слухала осінню сповідь про журбу, самоту й приреченість...
Дивовижно, як переплелися їхні історії - Осені й Жінки, яка чекає і сподівається...
Вона завжди любила золоту пору бабиного літа, пряний аромат опалого листя, яке шурхотіло під ногами. Воно шепотіло останнє "прощавай" і лежало м'яким килимом, доки хлющі не забирали останню позолоту.
У такі моменти мріється і думається про життя чи не найбільше. Хочеться насолодитися останнім теплом сонячних променів, які лагідно торкаються до обличчя, лоскочуть і сліплять очі сонячними зайчиками. У такі миті здається, що нічого красивішого немає, ніж багряні шати дерев.
Саме такої осені перетнулися їхні стежки, защеміло у грудях, за спиною виросли крила. Коротка відпустка обернулася на свято для двох сердець, які змогли відчути одне одного на відстані.
Жагучі ночі кохання, солодкі та п'янкі ранки, насичені романтикою дні, що повільно перетікали у вечори пестощів і поцілунків, змусили забути про все на світі, окрім зручного теплого плеча, м'яких персів у міцних долонях, хвилястого волосся між пальців та неспокійної жилки на шиї, яку можуть заспокоїти лише вологі вуста. Ні телефонних дзвінків, ні повідомлень... Ні друзів, ні знайомих... Тільки удвох... Оці кілька неймовірних днів для себе...
Дочекалися, заслужили, вкрали, нарешті вирвали... і полетіли. Смакували каву з бутербродами, слухали музику почуттів у гармонії з природою, вдихали аромати осені , розпашілих у любощах тіл, виводили кінчиками пальців сердечка на запітнілому склі. Дотики до мурашок на шкірі. Стишені й нестримні зойки в апогеї злиття. Тихе сопіння уві сні в міцних обіймах. Осінь подарувала їм так багато й так мало водночас.
Затарабанив дощ, нагадавши про розлуку й довгі вечори очікувань. Жадані дзвінки і приємні сюрпризи. Хвилювання і маленькі радощі. І дві новини - "вагітна" та "зник безвісти".
І як все це вмістити в одному серці, в одній душі?! Теплий плед не може зігріти краще за кохані обійми... Шум вітру не замінить рідного шепотіння на вушко.
Вона розчинилася у сльозах і своєму смутку лише на мить. Ні, Вона не має права плакати заради нового життя, яке зародилося в Ній у мить найбільшого щастя.
Вона відчуває, що Він живий і обов'язково повернеться. Тільки треба вірити й чекати. Стільки, скільки треба. І нехай ідуть осінні дощі, а за ними завивають хуртовини, дзвенять весняні струмки й достигають червневі вишні.
Вона дочекається їх обох, щоб зустрітися і разом тішитися маленькою родиною. Бо так правильно, бо цього хоче Бог!
17.10.25
Немає коментарів:
Дописати коментар