Під кригою полів дрижать калюжі.
Дрімає під порошею рілля.
А вечір знов шаріється на прузі,
цілуючи оголене гілля.
Гірляндами вогнів на видноколі
заблимало натомлене село.
Черговий день в смерканні губить колір, –
немов його ніколи й не було...
Здається, не кінчається стежина –
немов топчусь на місці серед нив.
Дерева вклякли – чорні сухожилля
між легкістю і тирлищем земним.
Земна юдоль наказує: "Негайно!",
засмоктуючи в темний круговир.
А тут – калюжки мерзлі під ногами
хрустять про тишу, вирвану з новин.
Над вогниками хат легка високість
заблимала ліхтариками зір.
А вечір, позіхаючи усоте,
нечутно на одній заснув нозі...
© Сашко Обрій
Немає коментарів:
Дописати коментар