Сергій ГУБЕРНАЧУК. Коли сніг мерехтів

Коли сніг мерехтів з золотих обідків ліхтарів,

коли місяць, мов пані, в тумані

приховував на́спані зморшки,

й хтось тремтів од морозу

чи, може, в жароті горів, –

я присів біля когось на лаву

погрітися трошки. 

 

Цей озноб – не зима,

а, напевне, самотність сама.

Ніздрі, ніби димар,

випускають цей пар

безсловесно глибокий.



Я не мовлю до тебе,

бо очі – блакитний лиман,

по якому бурхливе благання

давно розпливлось на всі боки.



Я з твоєї кишені

дістану малесеньку книжечку сліз,

прогорта́ю, назад покладу,

не вкраду, а лише зачитаю

ті місця, де закладинки,

де перевернуто зміст,

ніби ми вже знайомі

та так, що я гори звертаю…



Ніч спиталася в мене –

о ко́трій годині піду?

Вітер холоду хутко нагнав

з берегів молодих льодовитих.



І в дрижанні твоєму я чув:

не пройти повз останню біду,

бо за нею – успіння

чи райдуги вуст оповитих.



Я цілую тебе відсьогодні

у стужу таку,

що льоди не вціліють,

а люди не вийдуть, не вгледять.



Тільки Бог пропливе

поміж хмар по невмерзлім небеснім ставку,

а за Ним – у воскреслім танку

наші зорі кохання окреслять…



… блискавично самотність закреслять –

і скресне імла,

і збиратиме подив

засніжені зорі зі сходу.

Ледве місто прокинеться тут,

ледь одкриються вулиці зла,

непомітна весна

нашу лаву оберне на човен –

і пустить на воду.