Галина Гордасевич: Поезія - це стан душі, що прагне світла

 

Галина Леонідівна Гордасевич (1935–2001) - постать надзвичайної внутрішньої сили, чиє життя та творчість стали втіленням незламності українського духу. Вона була не лише талановитою поеткою та прозаїком, а й активною громадською діячкою, чия біографія нагадує драматичний роман.

 

Доля Галини Гордасевич була непростою з самого дитинства. Вона народилася в Кременці, у родині священника і вчительки. Її батько провів десять років на Колимі за те, що не зрадив таємниці сповіді. І ця історія стала тінню, яка супроводжувала доньку з юності — тавро «ворога народу» було невидимим, але всюдисущим.

У 1952 році, будучи ще зовсім юною (ученицею 10-го класу), вона була заарештована за звинуваченням в антирадянській агітації та засуджена до 10 років таборів.

Покарання відбувала в Куйбишеві (нині Самара). Саме там, у важких умовах, гартувався її характер, який згодом проявиться у безкомпромісній публіцистиці.

Її творчість багатогранна — від інтимної лірики до гострої політичної публіцистики та ґрунтовних біографічних досліджень.

Перша збірка «Веселка» вийшла у 1963 році. Її вірші сповнені любові до України, філософських роздумів та жіночої мудрості.

 "Поезія — це не робота, це стан душі, що прагне світла"

Галина Леонідівна вміла писати світло та зрозуміло для найменших, залишаючи по собі добрі казки та вірші.

Гордасевич була однією з тих, хто стояв біля витоків відродження української незалежності наприкінці 80-х: вона була співзасновницею Донецького Товариства української мови та регіонального відділення Народного Руху України.

"Ми — не безбатченки, ми — не безіменні, ми — спадкоємці великої слави і великої трагедії." — ця думка червоною ниткою проходить крізь усі її виступи та твори.

Головний мотив її життя — служіння істині. Вона часто повторювала, що поет не має права бути осторонь, коли вирішується доля народу. Її стиль — лаконічний, щирий і подекуди гострий, як лезо.

Галина Гордасевич залишила по собі понад 40 книг. Її ім’ям названо вулиці, а її приклад досі надихає тих, хто цінує свободу слова та національну гідність.

 

Не нарікай на долю, що гірка...

Не нарікай на долю, що гірка, 

на те, що шлях твій тернами усланий. 

Хай не тремтить в зневірі та рука, 

яка повинна роз’ятрити рани.

Бо тільки той, хто крізь вогонь пройшов,

хто смак відчаю знав і смак полину,

той зможе віднайти свою любов 

і зберегти в душі своїй людину.

Ми не для тиші прийдемо у світ — 

для боротьби, для злету, для горіння. 

Щоб залишити по собі не слід, 

а міцно в землю врослеє коріння.

Україно моя, моя муко і славо...

Україно моя, моя муко і славо, 

Я вдивляюся в очі твої зажурені. 

Ти постала сьогодні — велична держава, 

Хоч дороги твої ще вітрами обкурені.

Ми не просто народ, ми — родина єдина, 

Від Карпатських верхів до донецького кряжу. 

І дорожчої в світі немає країни, 

І ніхто нам дорогу тепер не вкаже.

Бо ми самі — господарі власного дому, 

Своє слово плекаєм, свою рідну мову. 

І не дамо ми більше ніколи і нікому 

Надягти на наш дух золотії окови.

 

А вечір дихає весною...

А вечір дихає весною, 

Такою ніжною, живою, 

Що хочеться забути все — 

І як життя кудись несе, 

І як згорають в небі зорі... 

Заснуло місто неозоре, 

Лиш вітер в кронах шелестить, 

Благословляючи цю мить.

 

По темі: