Директор музею всього світу: Борис ВОЗНИЦЬКИЙ

 «Рятування національної спадщини для мого життя – призначення з Вище. 
Це моя доля».

 

16 квітня виповнюється 100 років від народження Бориса Возницького (1926 - 2012) – Героя України, мистецтвознавця, академіка Української академії мистецтв, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка (1990), заслуженного працівника культури України та Польщі, директора Львівської галереї мистецтв (майже 50 років), якого називають «генієм українського музейництва». 

 

«Я не можу сидіти в кабінеті, коли там, у полі, гине пам'ятка», — цей принцип був основою всього його життя.

 

Борис Григорович Возницький — це постать-епоха для української культури, людина, яку часто називали «ангелом-охоронцем» українських замків та «директором музею всього світу». Його внесок у збереження нашої спадщини важко переоцінити.

Одним із найбільших досягнень Возницького було відкриття для світу «українського Мікеланджело» — скульптора бароко Іоанна Георгія Пінзеля. У радянські часи, коли храми закривали або руйнували, Борис Григорович буквально вихоплював дерев'яні скульптури з вогню (їх часто використовували як дрова) та перевозив до музею. Завдяки йому ми маємо можливість бачити ці унікальні твори сьогодні.
 

«Золота підкова» Черкащини та Львівщини

Возницький був ініціатором відновлення та об'єднання замків Львівщини у знаменитий маршрут «Золота підкова». До нього входять:

• Олеський замок (який він фактично підняв з руїн);
• Золочівський замок;
• Підгорецький замок.

Він вірив, що замки повинні бути не просто кам’яними стінами, а живими центрами культури з діючими експозиціями

Він очолював Львівську національну галерею мистецтв понад 40 років. За цей час кількість експонатів у фондах зросла з кількох тисяч до сотень тисяч. Він особисто їздив в експедиції по закинутих церквах, горищах та підвалах, збираючи ікони, меблі, стародруки та предмети побуту.

Борис Возницький був академіком і Героєм України, але при цьому залишався надзвичайно скромною людиною. Його часто бачили в робочому халаті, з молотком чи пензлем у руках — він сам міг розвантажувати експонати або допомагати реставраторам.

Борис Григорович загинув у травні 2012 року в автокатастрофі у віці 86 років. Він був за кермом службового автомобіля, їдучи у справах галереї — серце зупинилося під час руху. Навіть в останню мить свого життя він був у дорозі, працюючи заради збереження культури.

Сьогодні Львівська національна галерея мистецтв заслужено носить його ім’я, а його методи збирання та збереження колекцій стали еталоном для музейників.

 

*** 

 

Приклад діяльності і досягнень Возницького повторити неможливо, але про це треба знати.

«Україна у ХХ столітті втратила 80% національної культурної спадщини. Зруйновано близько 15 тисяч храмів, знищено пів мільйона ікон, – писав Возницький у щоденниках, і свою місію вияснював так: «Рятування національної спадщини для мого життя – призначення з Вище. Це моя доля».

 

Результатом такого «призначення з Вище» в Україні від варварського спалення-знищення-викрадання було врятовано силу силенну історично-мистецьких скарбів, починаючи з архітектурно-ландшафтних комплексів і завершуючи вівтарями, стародруками, скульптурами, художніми полотнами… (загалом понад 36 тис. творів мистецтва). 

Зусиллями Бориса Возницького і його нечисленних сподвижників українські музейні фонди поповнилися історично-мистецькими цінностями на мільярди доларів (за ринковими цінами). 

 

Особливим досягненням «генія музейництва» називають створення найбільшого в Україні музейного комплексу, що складається з 17 відділень-філій, замків, палаців, оборонних споруд і т.д. Більшість з них сьогодні стали туристичними мекками, як то Каплиця Боїмів, Палац Потоцьких і Музей сакральної скульптури у Львові, Олеський, Підгорецький, Золочівський замки, Музей-садиба Маркіяна Шашкевича…

«Немає нічого вищого, ніж служіння Батьківщині», – писав Борис Возницький у щоденниках. Чи є такі музейники сьогодні в Україні?

Сподвижники розповідають історію, що сталася у Золочівському замку. Одного дня, коли Борис Возницький мурував карниз на Китайському палаці, приїхав заступник міністра енергетики. Зазвичай таким поважним відвідувачам екскурсію провадив Возницький. Але того разу на повідомлення про високопоставленого гостя Борис Григорович відповів: «Ведіть екскурсію самі. Міністрів багато – я один, в мене розчин стигне».

 

Отаким Возницький був тоді і лишається дотепер – одним-єдиним прикладом музейного керівника, що в «ім’я служіння Батьківщині» паралельно з основними обов’язками працював як вантажник, будівельник, укладач підлоги, плитки, муляр, садівник, чорнороб… 

 

І стверджував, що 

«вбачає у цьому сенс і красу життя. Я відчував у собі покликання, якийсь святий обов’язок перед своїм поколінням, яке було знищене війною та режимами. Я був зобов’язаний працювати за них. Я нікого не слухав, мене стримували вороги і друзі, їхні поради «триматися, працювати, як усі» для мене були чужими… Я щасливий, що проживаю таке життя».

 

На вшанування пам’яті Возницького 2026 рік на Львівщині оголошено роком Бориса Возницького.

 

Джерело