Є письменники, чия доля стає майже документом епохи — не менш
промовистим, ніж їхні тексти.
Борис Дмитрович Антоненко-Давидович саме з таких.
Борис Дмитрович Антоненко-Давидович — це постать, яка уособлює трагічну долю української інтелігенції ХХ століття: письменник, перекладач, дослідник української мови, він пройшов крізь репресії, табори й заслання, але залишився вірним українському слову.
Народився він 1899 року в Ромнах на Сумщині, застав імперію, революцію, українізацію, розстріл цілого покоління своїх колег і друзів — і, на диво, прожив довге життя, померши аж 1984-го, у вісімдесят п'ять років. Це вже саме по собі рідкість для людини його покоління й кола.
Він виріс у родині, де цінували книжку і слово, навчався в Охтирській гімназії, потім у Харкові. Двадцяті роки застали його молодим і сповненим енергії — саме тоді, коли українська культура переживала короткий, але яскравий спалах відродження.
Антоненко-Давидович входив у літературне життя Харкова, тодішньої столиці УРСР, спілкувався з Миколою Хвильовим, Миколою Кулішем та іншими постатями, які згодом увійдуть в історію під гіркою назвою "розстріляне відродження".
Найвідоміший його твір того періоду, повість "Смерть" (1928), — це історія інтелігента, який намагається вписатися в нову радянську дійсність ціною зради власного минулого і власної совісті. Твір читається як тривожне пророцтво: письменник ніби наперед знав, що чекає на людей його кола.
1933 рік перервав усе. Антоненка-Давидовича заарештували, звинуватили — за тодішньою стандартною формулою — в участі в контрреволюційній організації. Йому винесли смертний вирок. І ось тут доля зробила той рідкісний поворот, якого не судилося більшості його сучасників: розстріл замінили десятьма роками таборів.
Багатьох письменників його покоління — Хвильового, Куліша, десятки інших — фізично знищили в середині тридцятих, у страшний період, який пізніше й назвуть "розстріляним відродженням". Антоненко-Давидович вижив. Пройшов табори, заслання, довгі роки поза межами України, поза межами літературного життя, до якого належав. Реабілітований і повернутий до Києва він був лише 1957 року, вже літньою людиною, яка втратила майже три десятиліття активного творчого життя.
... після погромних статей на мою адресу мене не тільки не друкували, не давали ніякої роботи, я навіть не міг влаштуватися коректором, бо за найменшу мою помилку в газеті редактор поплатився б... то який же редактор ризикне після отих статей проти мене? А вони були жахливі...
Дивовижно, але табори не зламали в ньому ні письменника, ні громадянина. Повернувшись, він знову почав писати, хоча цензура й підозріле ставлення влади до "реабілітованого ворога народу" супроводжували його до кінця.
Але, мабуть, найбільший і найпрактичніший його внесок цього періоду — не художня проза, а книжка "Як ми говоримо" (1970), присвячена культурі української мови, боротьбі з покрученими зросійщеними формами, поверненню до питомого українського слова.
Дієслово палити в значенні "курити тютюн" зайшло до української мови з польської, але воно має й інше значення - "розводити вогонь", "знищувати вогнем"... від чого виник іменник "палій"... Того хто курить тютюн звуть "курець", а не "палій". ("Як ми говоримо").
Це була не суха лінгвістична праця для фахівців, а жива, дотепна, доступна кожному розмова про мову — про те, чому варто казати "переважно", а не калькувати з російської, чому варто відчувати відтінки значень, а не користуватися першим-ліпшим словом. Книжка стала культовою серед українських інтелігентів, і досі її перевидають і радять усім, хто хоче говорити чистою, невимушеною українською.
Особливо зворушлива сторінка його пізнього життя — стосунки з молодими шістдесятниками й дисидентами. Старий письменник, який пройшов табори ще за сталінських часів, став для молодших людей — Василя Стуса, В'ячеслава Чорновола та інших — живим зв'язком з тим поколінням, яке фізично знищили. Він не боявся підтримувати молодих правозахисників, хоча прекрасно знав, чим це може загрожувати особисто йому.
"Сушуся й здоров’ям Бориса Дмитровича. Будь ласка, уклоніться йому од мене і хай він знає, що я часто згадую його — з великою шаною і великою любов’ю і великою вдячністю". (Василь Стус. Лист до рідних від 30.7.1974 р.).
У 1970-х його знову переслідували, тиснули, не давали друкуватися так вільно, як хотілося б, — але вже не заарештовували вдруге.
Постать Антоненка-Давидовича важлива не лише як сторінка літературної історії. Вона про те, як людина може пройти крізь державну машину знищення — і не втратити ні голосу, ні гідності, ні здатності бути корисним своїй культурі навіть у похилому віці.
Його "Смерть" читається сьогодні як психологічний аналіз конформізму й самозради. Його "Як ми говоримо" — як практичний порадник для кожного, хто хоче плекати українську мову свідомо, а не за інерцією.
Помер він 1984 року в Києві, не доживши кількох років до незалежності, заради якої, по суті, боролося все його життя й ціле його покоління. Але залишив по собі те, що не залежить від політичних режимів, — точну прозу і любов до рідного слова, яку прищепив тисячам читачів.
Борис Антоненко-Давидович
Немає коментарів:
Дописати коментар