Знамениті рядки «Боротися, шукати, знайти і не здаватися» є останнім рядком з поеми Альфреда Тенісона «Улісс».
Альфред Тенісон — один із найбільш цитованих англійських поетів, який яскраво і чітко висловив погляди і надії вікторіанської епохи. За творчі досягнення йому було присвоєно почесне звання поета-лауреата. За його поетичний доробок королева Вікторія надала йому титул барона, і таким чином Тенісон став пером Англії.
Слова, які в оригіналі звучать: "To Strive, to seek, to find and not to yield", мають продовження в житті, літературі та загальному вживанні.
Основним джерелом цього драматичного монологу є «Інферно XXVI» Данте, 94-126. Тут Улісс вирушає на захід через Стовпи Геракла: «Коли я залишив Circe... не прихильність до мого сина,... ні претензії Пенелопи до радощів любові могли вигнати з мого розуму жадання випробувати далекий світ... Я гасив на... відкритому морі/з одним судном/і лише ті кілька духів/хто залишився правдою, коли решта покинула мене».
А. Тенісон романтизує свого Одіссея, замовчує його жорстокість, наділяює героя утрированою жагою до мандрівок і бажанням втекти від сірої дійсності.
Поет перетворює Улісса майже на своєрідний аналог байронівського Чайльд-Гарольда.
Також значною відмінністю є умовчання Теннісона про "розумність", тобто хитрощі та інтелектуальність Одіссея, бо це йде врозріз з образом романтичного героя, якого створює зі свого Улісса Тенісон.
Улісс (Одіссей)
Прибутку мало, нудно королю,
Що має жити серед диких скель
З старою жінкою, що сам зустрів й обрав,
Проміж чужих законів, що вчать лише
Хом'ячить, спати, жерти та мене не знають.
Я не покину мандр: я буду пити
Життя до дна; завжди я насолоду мав,
Страждав також, все це
З закоханими в мене, та один.
На суші, та у дрейфі в морі,
Під дощем Гіяд: отримав я ім'я.
Я мандрував завжди з голодним серцем
Багато взнав і бачив: міста з людьми,
Та їхні звичаї, погода, влада, уряд,
Не пас я задніх серед них, їх поважав,
П'яна зухвала боїв з однолітками,
Далеко, де вітри й рівнини Трої,
І маю в себе все, що я зустрів.
Цей досвід - це як монумент,
Як брама, арка нерухома,
Що тане в мареві,
Назавжди, як я їду.
І дурість гальмувати це, спиняти,
Іржавіть неворушась,
Ніж сяяти у русі!
Живеш - бо дихаєш. Життя дає життя;
Де всі малі, та де від кожного мені
Частинку спогадів: сховаю в пам'ять
Кожну мить безсмертній тиші, щось іще
Нове приносить; та як було
Три оберта навколо сонця збирать себе,
Цей сивий дух бажає прагнення,
Летіти за знанням, як метеор,
Та перетнуть межу людських думок.
І це мій син, мій рідний Телемах,
Якому я лишу скіпетр та острів,
Його люблю, й він здатен виконать
Це завдання - зробить м'якішими
Жорстокіх цих людей, повільно, поступово,
Щоб здатні вони стали до добра.
Він бездоганний, і на сфері
Обов'язків своїх він зосереджений.
В розпусту ніжну не впаде,
Богів моїх домашніх поважа,
Як я поїду. Він зробить справу, впевен.
Ось порт, і корабель здійма вітрило,
Реве широке море. Мої матроси,
Ви душі, змушені зі мною бути скрізь,
Ви, що сприймали з посмішкою
Хоч блискавку, хоч сяйво, та
Вільні серцем та руками, я і ви старі;
Та старість має гонор, сил вистачить;
Смерть закриває все, але: щось буде до кінця,
Шляхетне щось, що має бути,
Не зайві люди, що мали силу бить богів.
Вогні у скелях-дзеркалах,
Та довгі дні, повільний місяць, стогін
Тисячаголосий навкруги. Підемо, друзі,
Не пізно нам шукати нових світів,
Веслувати, сидіти поряд, та співати
Пісню хвиль; зі мною хто піде,
У море, за закат, за небокрай, пирнати у зірки
Нашого неба, доки я помру.
Можливо, в море течії кудись нас змиють,
Можливо, дістанемось Елізіуму, острова блаженних,
Побачимо Ахілла, великого, якого знали ми.
Багато хто помер, і хтось живий, але
Тепер не є ми силой, як колись.
Є рух землі й небес; такі, як є, ми є;
Герої ми, однакові серця;
Б'є доля й час, і всупереч, в нас сила є
Боротися, шукать, знайти та не здаватись!
Переклад Гліба Лукінова
Про Альфреда Тенісона
Дитинство майбутнього поета минуло в Лінкольнширі, і мальовнича природа рідного краю пізніше не раз відлунювала в його віршах. Батько Теннісона був священником і вів свій рід від Плантагенетів, тож хлопець здобув гарну домашню освіту.
Разом зі старшим братом Чарльзом, який теж захоплювався віршуванням, у 1827 році Альфред анонімно видав збірку «Poems of Two Brothers» («Вірші двох братів»).
Наступного року брати вступили до Кембриджського університету, хоча згодом Альфред так і не здобув там наукового ступеня. Саме в студентські роки зав'язалася його дружба з Артуром Галамом, сином відомого історика. Рання й трагічна смерть друга згодом надихнула Теннісона на створення однієї з найзначніших його робіт — поеми «In Memoriam». А ще в університеті він отримав золоту медаль за поему «Тімбукту», написану на тему, задану Академією.
Якийсь час родина Теннісонів мешкала при парафіяльному будинку батька, а потім перебралася до Ессексу. Невдале вкладення коштів у деревообробне церковне підприємство суттєво підірвало фінансовий стан родини. Проте у 1842 році вийшла нова поетична збірка Теннісона, до якої увійшли найвідоміші його лірика та поеми. Книга мала величезний успіх і остаточно закріпила за автором репутацію одного з найкращих англійських поетів того часу. Саме тоді з'явилися його історико-філософські твори — «Замок Локслі», «Одіссей», «Смерть Артура» та інші. Поетові призначили державну пенсію в 200 фунтів, а 1850 року, після смерті Вордсворта, він отримав звання поета-лауреата.
У 1853 році Теннісон орендував маєток Фаррінгфорд у парафії Фрешвотер на острові Вайт, а 1856-го — викупив його.
Виконуючи обов'язки поета-лауреата, Теннісон писав урочисті оди на честь королівської династії. Саме йому належить патріотичний вірш «Атака легкої кавалерійської бригади», присвячений трагічній атаці кавалерії під час Кримської війни.
Починаючи з 1859 року поет працював над циклом епічних поем про велич і занепад короля Артура — «Королівські ідилії», у яких через середньовічну легенду передав власне відчуття порожнечі сучасної йому цивілізації. Королева Вікторія прихильно ставилася до поета, і в 1884 році Теннісон отримав титул барона — уперше в історії літератор посів місце в Палаті лордів, визнаний за майстерність, глибину думки та витончене володіння мовою почуттів.
Того ж 1884 року для нього спеціально створили титул барона Теннісона Елдвортського в графстві Сассекс та Фрешвотерського на острові Вайт. Раніше, у 1865 та 1868 роках, поет двічі відмовлявся від дворянського титулу, але цього разу прийняв його з рук королеви Вікторії — своєї щирої шанувальниці — здебільшого заради дітей. 11 березня 1884 року він офіційно зайняв своє місце в Палаті лордів.
На схилі життя Теннісон відійшов від християнської віри до «агностицизму та пантеїзму». Утім, ще 1855 року він написав, що «церква вбила Христа». Поет продовжував творити навіть у вісімдесят років і помер 6 жовтня 1892 року у віці 83 років.
Останнім його твором, написаним буквально за день до смерті, стало «Crossing the Bar» — релігійні строфи про примирення зі смертю. Покладені на музику, вони пролунали в день його поховання. За бажанням самого поета похорон мав світлий і урочистий характер: замість жалобного чорного переважав білий колір в оздобленні одягу та вбранні Вестмінстерського абатства, де його й поховали.
Немає коментарів:
Дописати коментар