Артюр Рембо & Поль Верлен: літературний скандал ХІХ століття

 

Рембо було лише 16 років, коли він жив у провінційному Шарлевілі й надіслав Верлену свої вірші. Верлену тоді було 27, він був відомим поетом, одруженим із Матільдою Моте, і в них щойно народився син. Верлен був вражений і запросив юнака до Парижа. 

 

Рембо приїхав восени 1871 року й спершу жив у родині Верлена.

Рембо поводився зухвало й грубо, ображав літераторів, і його швидко перестали приймати в багатьох колах. Водночас Верлена до нього тягнуло дедалі сильніше. Подружнє життя Верлена руйнувалося, у ньому й раніше були спалахи агресії, особливо під впливом абсенту. Зрештою він пішов від дружини.

У липні 1872 року Верлен і Рембо виїхали до Бельгії, а потім до Лондона. Жили бідно, багато сварилися, мирилися, розлучалися й знову сходилися. Для обох ці роки були творчо плідними: Верлен писав «Романси без слів», а Рембо працював над поетичними текстами, які пізніше склали «Осяяння».

У 1872 року художник Анрі Фантен-Латур зобразив Поля Верлена поруч з Артюром Рембо на картині «Куточок столу». 

Після чергової сварки Верлен поїхав до Брюсселя й написав Рембо, що вб'є себе, якщо той не приїде. Рембо приїхав, але хотів порвати стосунки. 10 липня 1873 року Верлен, п'яний, вистрелив у нього з револьвера й поранив у зап'ясток. 

 

А. Фантен-Латур. Кут столу

Рембо спершу не наполягав на покаранні, але під час слідства стало відомо про природу їхніх стосунків. 8 серпня його засудили до двох років ув'язнення. Спочатку він сидів у Брюсселі, а в жовтні його перевели до в'язниці в Монсі, де він пробув до січня 1875 року. 

Поль Верлен. Недільний дзвін  

Тихе небо понад дахом
Синє та безкрає,
Темні віти понад дахом
Дерево схиляє.

Дзвін ласкавий у повітрі
Ніжно-ніжно плине,
Десь на дереві в повітрі
Чути зойк пташиний. 

Скрізь життя спокійне й просте,
Боже, Боже милий!
Звуки лагідні і прості
З міста надлетіли. 

— Що ж зробив ти, що так плачеш,
Тужиш так душею,
Що зробив ти, що так плачеш,
З юністю своєю? 

Переклад Івана Світличного

Рембо повернувся до родинного дому й дописав «Пору в аду», книжку про цей досвід. Верлен у в'язниці навернувся до католицизму. Востаннє вони побачилися 1875 року в Штутгарті після звільнення Верлена, але зустріч закінчилася сваркою, і більше вони не бачилися.  

Його творча співпраця з Полем Верленом стала однією з найвідоміших і найобговорюваніших історій у світі літератури. Разом вони шукали нову мову поезії, ламали традиційні форми, експериментували зі стилем і образами. Їхній союз був водночас плідним і непростим — сповненим емоцій та творчої напруги.

 

Після розриву Рембо несподівано для всіх вирішив залишити поезію назавжди. 

 

Якось увечері я посадив Красу до себе на коліна. — І гіркою вона виявилася. — І я образив її. Я зумів винищити у собі всяку надію. Передушив усі земні радощі — нещадно, наче дикий звір. Біду полюбив як Бога. Вивалявся у бруді. Обсох на вітрі злочину. Обдурив саме божевілля 

 

Людина, яка писала про світанок так, ніби торкалася вічності. Поет, який у звичайних пейзажах бачив богів, світло й космічний рух. Юнак, чиї рядки й сьогодні звучать сучасно.

 

Він ненадовго повертається до Шарлевіля, де працює на материнській фермі за шматок хліба, а потім починаються його систематичні побіги з дому.

Без будь-яких засобів, голодний, існуючий на випадкових заробітках (вантажник в порту, перекладач в мандрівному цирку, підрядник на будівництві, найманець в колоніальній армії), часто хворий, Рембо проходить пішки майже всю Європу, не знайшовши притулку. 

 

Тепер він мріє назавжди покинути Європу, яка здається йому величезним Шарлевіллем, і приєднатися до іншої, здорової і природної цивілізації, якою бачить Схід. 

 

У своїй прощальній книзі «Пора в пеклі» він напише:  

«Мій день підійшов до кінця, я покину Європу. Морське повітря обпекло мої легені, сонце невідомих широт дме шкіру... Коли я повернуся, у мене будуть сталеві м'язи, засмагла шкіра, шалений погляд... У мене буде золото; я буду бездіяльним і жорстоким... Я ввійду в політичні інтриги. Я врятуюся. А поки я проклятий, моя батьківщина мене лякає». 

Рембо багато мандрував. Оселився в Африці і жив в Ефіопії та Єгипті, займався торгівлею в Ємені. Рембо продаватиме каву та прянощі, шкури та інші товари. Він налагодить контакти навіть із імператором Ефіопії і незаконно продаватиме йому зброю з Європи.

Існує версія, нібито Рембо навіть був причетний до торгівлі людьми і через порушення закону постійно боявся арешту.

Його ідеєю фікс стає пристрасне бажання розбагатіти, він накопичує гроші, виявляє незвичайну працездатність і спритність як торговець, але перестає існувати як поет. 

Його мрія про багатство і свободу приречена: геніальний поет не міг стати процвітаючою буржуазією.

Навесні 1891 року у Рембо виявив злоякісну пухлину правого коліна, з великими труднощами його перевели в лікарню Марселя, де 10 листопада того ж року він, самотній і невідомий, помер. 

Тим часом Верлен не забув Рембо. У 1884 році він присвятив йому нарис у «Проклятих поетах», а 1886 року сприяв виходу «Осяянь». Саме завдяки цьому Рембо отримав широке визнання, якого за життя майже не мав.

Знамените прізвисько Артюра Рембо «Мандрівник у взутті, підбитому вітром» (l'Homme aux semelles de vent), йому подарував саме Пол Верлен. за його постійні блукання, бунтівний дух і бажання втекти з провінційного Шарлевіля і від умовностей літературного Парижа. 

Людина, наділена найвищим поетичним даром, зрікається покликання, щоби залишитися в історії мистецтва поетом, який не лише за чотири роки використав весь запас свого натхнення, але, як влучно вказав Генрі Міллер у книзі «Час убивць», «вичерпав цілі епохи розвитку мистецтва».

Жак Рів’єр в есе про Рембо напише:

 «Таке враження, що він носив у собі відразу кілька непрожитих життів», 

а Метью Джозефсон уточнить: 

«По суті, вся література після Рембо займалася лише тим, що болісно намагалася його обійти, бо він зробив поезію надто небезпечною».

 

Скульптурна композиція — «Мандрівник у черевиках, що злетіли вгору», — присвячена Артюру Рембо і виконана Жаном-Робером Іпустегі на замовлення президента Франсуа Міттерана