"Відкривайте себе іншим – і буде все добре..."

Сумщина багата на таланти. Співаки, спортсмени, художники, скульптори, письменники – кого тільки не виростила наша мала батьківщина.
Багато хто з них відомий далеко за межами рідного краю. Саме таким є наш гість Григорій Львович Єлишевич – поет, журналіст, сатирик-гуморист, автор і виконавець власних пісень. Його багатогранну творчість уже протягом кількох десятиліть знають, а головне – люблять і шанують, і дорослі, і малі 

 

ЄЛИШЕВИЧ Григорій Львович

член Національних спілки письменників та

спілки журналістів України; член Асоціації діячів естрадного мистецтва; ініціатор відродження і незмінний член оргкомітету обласного фестивалю «Вишневі усмішки» на батьківщині Остапа Вишні – в селі Грунь Охтирського району;учасник фестивалів «Вишневі усмішки», «Сміхограй» та «Кролевецькі рушники»; публікації в журналах «Перець», «Вітчизна», «Україна», альманахах «Слобожанщина»; видав сім книг сатири та гумору і одну – публіцистики; лауреат Всеукраїнського 
літературного конкурсу «Байка-2001»

Нас, бібліотекарів, найбільше радує те, що Григорій Львович – давній наш друг, який ніколи не відмовляє, завжди йде назустріч, дарує свої книжки. Майже всі
17 бібліотек-філій можуть похвалитися, що в їхніх стінах виступав Григорій Єлишевич. 

Інтерв’ю з Григорієм Львовичем Єлишевичем
 

Для письменника книга повинна означати щось особливе. Чим для Вас є книга – другом, порадником, учителем? 

Скажу те, що є. Для мене книга – це не тільки книга. Я виріс серед книжок. Моя мама все своє трудове життя пропрацювала на одному місці – у сільській бібліотеці у Великій Чернеччині, де я виріс. І я, що називається, змалечку у бібліотеці. Перечитав усе, що тільки зміг. Тому моя любов до книжок набагато давніша, ніж я сам в літературі. Я ніколи не думав, що зможу стати письменником, це питання не розглядалося зовсім. Так вийшло… Я готувався стати вченим, потім мене запросили працювати вчителем. Читати любив завжди, а коли сам став писати, на читання залишилося менше часу. Зараз, читаючи, я продовжую відкривати для себе щось нове, чого раніше не знав. Якогось письменника чи поетесу, зокрема сумських…

Хто із сумських майстрів слова вразив Вас найбільше, став Вашим відкриттям?

Із сумських – Аня Коршунова. Вона прийшла до мене і каже: «Подивіться…». Молода жінка, молода письменниця – і такий рівень, така фантазія, така природня здатність писати для дітей, по суті – по-дитячому. Я так не можу. А у неї талант, вона іде своїм шляхом… Тому я, чим можу, її підтримую.

Нещодавно я почав відвідувати літературну студію мого колеги по Спілці письменників Андрія Полякова «Літ-ра.com», там є талановиті люди. Я завжди цінував, коли людина не тільки щось може сама зробити, але й хоче вчитися, розвиватися далі. Якщо хтось не має охоти до подальшого навчання, але має талант – хай собі пише, я таким людям аплодую і з порадами не нав’язуюсь. 

А от серед інших – дуже талановитий молодий чоловік Володимир Коваленко. Він пише прозу, зокрема в нього дуже сильна драматургія. Ще коли він тільки починав – уже тоді було видно, який це талант. У його перших текстах була маса технічних невправностей, але людина – або Письменник, або не Письменник, або Поет, або не Поет. Оце головне, а не те, наскільки правильно розставлені коми, крапки або ще щось таке. Я йому одразу сказав: «Володя, ти – талановита людина, давай, чим можу, допоможу». Але принцип такий - показати людині, як щось робити, дати інструменти, щоб вона могла вдосконалюватися, а не весь час водити її за руку. І Володимир почав рости буквально на очах (як письменник), він мене дуже порадував. Одне з його оповідань було надруковане у дуже серйозному київському збірнику, п’єсу Коваленка було поставлено у Запоріжжі (не в Сумах, як не дивно). Він завжди шукає, дуже активний у своєму пошуку. Я в його віці теж шукав багато чого, часом, не знаходив, але, щоб знайти, треба щонайменше шукати. Виставу, поставлену в Запоріжжі, навесні мають привезти до Сум. І книжку першу він уже видав. Людина не тільки талановита, а й працьовита.

Але не лише в Сумах, я і в Києві відкрив для себе прекрасного поета, якого, на свій сором, не знав узагалі – Григорія Фальковича.

Григорій Львович, повертаючись до Ваших слів, що людина або Поет, або не Поет… Ви ж за фахом – хімік і біолог…

Ні, справа в тому, що я, мабуть, все-таки поет. Інакше в мене, мабуть, нічого б не вийшло, коли я став займатися літературою серйозно.

Мабуть, на це вплинуло Ваше походження, Ваше коріння?

Гадаю, ваша правда. Я вже сказав про бібліотеку – це одне моє коріння, а друге коріння – батько, який, до речі, зараз живе зі мною. Він – вчитель російської мови і літератури. Він часто пописував, і мама – теж. 

І діти у Вас журналісти...

Ну, діти-журналісти, це вже від мене пішла династія. До мене ніяких журналістів у нашій родині, у моєму корінні не було. 

Звідки ж у Вас такі таланти?

Є таке поняття – я до цього ставлюся дуже серйозно – Божий дар. До речі, вчора слухав інтерв’ю Анатолія Матвійчука. Він – поет (окрім того, що прекрасний співак і композитор). Взагалі, він – один з тих талановитих людей, кого я поважаю у всіх відношеннях. Він сказав (те саме можу сказати і я), що коли тобі щось дали, твоїм обов’язком є віддавати. Причому, не просто віддавати, а й додавати ще свою працю до цього. Якщо тобі дано, то ти не маєш права написати два рядки, кинути і забути. Ні, ти повинен працювати, дописати. До речі, поема «Уроки малого Коки» писалася саме так: першу частину частково написав, і – не йде, хоч трісни… Я її відклав. Через два роки пішло – закінчив першу, і написав другу частину. Тобто, коли тобі йде – ти повинен це робити – вдень, вночі, будь-коли…

Як казав мій київський товариш Владислав Бойко – байкар і наш земляк:

Так, буває, думка виника –

Записать лінується рука.

А буває, аж тремтить рука

Думку записать… Не виника. 

Але якщо тобі щось дано, то це не означає, що ти повинен роздуватися і задирати носа. З цього приводу я згадую слова Богдана Ступки, великої людини: немає значення, який ти там, ти – проста людина і радій тому, коли до тебе підходять люди, щось питають. Це значить, що ти потрібен. А ви, якщо хочете, щось спитати – підійдіть і не соромтеся того, що це хтось відомий. Він, можливо, хоче, щоб його про щось запитали.
 

Талант не є ярликом, знаком якості. Це – Дар, який тобі подарували. Це велике щастя, що ти цей дар маєш.

Як я до цього прийшов професійно – це інша тема. Я працював у школі, викладав хімію (два роки на Київщині, куди мене направили після інституту і три роки у своєму рідному селі Великій Чернеччині). А потім мене звідти «висмикнули», бо я вже став щось там писати гумористичне і друкуватися. Але вирішили, що я і в журналістиці зможу, і витягли, що називається, «за вуха». А я й не особливо опирався. Якоюсь мірою це можна вважати випадком. Я міг усе життя працювати вчителем. А можливо, «випадок» – це трішки не те слово. Мені більше подобається слово «доля». Коли доля тебе кудись веде, то не треба опиратись.

Ви не жалкуєте за тим, що змінили професію?

В школі я був непоганим учителем, але я так розумію, що те, що мені дано - інше. Воно важливіше. Так мало відбутися. Раніше я жив і працював у Великій Чернеччині, а коли став займатися журналістикою, довелося їздити на роботу до Сум.

Ви - почесний громадянин Великої Чернеччини?

Ну, то вже як став відомим. А взагалі, я трошки навіть ображався на чернеччан. Бо скрізь у мене вже творчі вечори пройшли: і в Сумах, і в Києві, і в Конотопі, і де тільки не були, а в рідному селі – ні. Але мрія про це була!

І до цих пір лише була?

Уже збулася, причому це був сюрприз для мене! Хоча вони мене запрошували на різні вечори, зустрічі випускників, концерти і т.п. Але мого творчого вечора у рідному селі не було ніколи. А у 2014 році працівники школи планували роботу і, побачивши що цей рік ювілейний для мене – 40 років літературної творчості, вирішили провести захід. Вони створили годинну програму з мого гумору і пісень творчими силами самої школи (що вперше взагалі), а я, звичайно, дещо додав у авторському виконанні. Було просто потрясаюче! Це був другий випадок у моєму житті, коли те, на що я розраховував, вийшло не так, як завжди, а у два рази краще. Перший такий раз був у театрі імені Щепкіна, а другий – саме у Великій Чернеччині. Уже в мене і цього немає. Як я їм сказав: «Ви мене позбавили мрії». Тобто вже нема про що мріяти…

Повертаючись до бібліотечної теми. Зрозуміло, що бібліотека вплинула на Вас…

На мене вплинули всі бібліотеки і всі бібліотекарі. По-перше, бібліотекарі – це якась особлива каста. Моя дочка працювала в сільській бібліотеці досить довго, а потім уже сталось так, що її «висмикнули» в журналістику. Тому біля мене бібліотекарі були весь час. Мабуть, книжки до себе притягують обраних. І навпаки: ті, хто стикається повсякденно з книжками, навіть у чомусь стають ще більшими людьми. 

Кажуть же, що бібліотека – це храм. Я згоден – храм, і не тільки книги. Колись мене запитали, що я думаю стосовно подальшого розвитку бібліотек. І перше, що я вважаю за потрібне зробити – використання бібліотеки не тільки у класичному її розумінні, а як те місце, куди буде тягнути людей для того, щоб там щось отримати.

В цьому контексті: будь-які концерти, творчі вечори, виставки і т.д. Воно вже було. Я не кажу, що відкрив Америку. Але це треба розвивати. Суто на бібліотечній справі бібліотека не витримає. Але якщо в бібліотеці буде щось іще - до цього тягтиме людей: прийти у світле, тепле місце, духовне, душевне, побути там і вийти звідти щасливішим.

Григорій Львович в гостинах на "бібліотечних вечорницях"

По-друге, треба більше нагадувати про себе, більше виходити кудись за межі. Щоб усі про вас знали. Це як красива жінка, приваблива, розумна. Якщо вона буде сидіти вдома, хто буде знати, що вона така красива і розумна. А якщо вона буде між людей – зовсім інша справа. Тобто, треба, щоб тебе бачили, про тебе знали, про тебе думали, а там уже справа вибору кожного. А для цього вибору потрібна інформація, причому всебічна.

У будь-якому разі, не дивлячись ні на які катаклізми, бібліотека залишиться. Ніякий комп’ютер не замінить живе спілкування у бібліотеці (не важливо з ким – бібліотекарями, читачами, колегами, книгами…, якісь публічні творчі виступи…). Якщо говорити про публічні виступи, то мені і це дано – мої батьки закінчували театральний вуз, а через мене не закінчили. Але я намагаюся компенсувати якоюсь мірою те, що в них не вийшло.

Коли дивишся очі в очі – це щось додаткове до того, що є в книжці, чи в пісні, що хтось виконує. Навіть в авторському виконанні. Я боявся свого часу співати – який з мене співак. А от нещодавно дивився передачу про Тото Кутуньо, він же композитор, і його пісні співають Джо Дассен і Челентано, але коли він сам – це щось таке інше. І от якщо ти можеш це інше якимось чином показати – його треба показувати. І людям це треба.

Це, мабуть, тому, що у Вас рідкісний дар приваблювати людей. Він є не у всіх…

Відповім своїми рядками: 

Мені дано небесну благодать,

Щоб вам її донести і віддать,

Але, даруйте, не моя вина,

Що всюди посередників стіна.

Я писав це раніше, в той період, коли розумів, що моя творчість потрібна, але ж я 

не можу сам… Кудись запросили - тоді так. І тут з’являються посередники. Вони взагалі-то різні – є посередники, які багато чого роблять, щоб донести твоє слово до людей, а є посередники, які відпихаються руками і ногами, тому що це їм не потрібно. Тому я ніколи не відштовхую нікого із талановитої молоді, коли вони до мне звертаються. Адже мені свого часу теж допомагали, коли я починав… З десяти може один допомагав, але ж вони були. Ті люди відіграли величезну роль у моєму житті.

І все велике, що відбулося у моєму житті – це оці люди. Один побачив мої гуморески і сказав: «Слухай, тобі треба друкуватися, писати далі», а до цього десять відпихалися. Другий почув мій виступ десь у Києві і сказав: «Ти диви! Його треба на українському радіо крутити». Третій, поет Григорій Булах, виступав зі мною в області, а потім я його попросив, сказав, що мені б хотілося спробувати себе у «Вишневих усмішках» в палаці «Україна». Булах дав мені телефон режисера «Укрконцерту», який без зайвих балачок взяв мене після прослуховування до «Вишневих усмішок». Або, наприклад, пісня «Україна», перший виконавець якої – Ігор Левенець. Він - дуже талановита людина. І він поїхав на конкурс «Пісенний вернісаж», де його прекрасно прийняли. Це був його чи не перший всеукраїнський «прорив».

Режисер конкурсу мені сказав: «Як гумориста ми Вас знаємо, а як пісняра – ні. Тому, щоб звернули увагу, потрібне щось таке незвичайне, вибухове!». Я кажу: «Одна така пісня є». Вона дійсно по-своєму незвичайна. Тоді я йому приніс запис. Він прослухав, паралельно вирішуючи свої справи. Це я про те, як люди вирішують питання. Їх небагато, таких людей. Більшість вирішує так: «А хто ти такий?» Дев’ять із десяти – такі. Але один (якого ти все одно знайдеш, якщо шукаєш), скаже: «А покажи!» Так і тут. Лунає пісня, режисер розмовляє зі своїми колегами, потім повертається до мене і каже: «Через 5 днів конкурс, скажіть, щоб співак терміново мені подзвонив». І тоді Ігор Левенець бігом зібрався, поїхав, і – із ста учасників (кращих співаків України!) вийшов до фіналу, став дипломантом .

Ваші пісні виконують багато відомих артистів, серед них і Василь Будянський, і Анатолій Костенко, і Ігор Левенець , і Лариса Недін… Тобто Ви наче відриваєте власні твори від себе. Не жалієте за ними?

Ні! Навіть якщо хтось читає мій гумор – не жалію. Є люди, які заробляють на цьому гроші. Для них це – головне. Я з повагою ставлюся до всіх. Знову згадуються слова Матвійчука, що можна собі просто поставити за мету – заробляти гроші, але ти щось втратиш тоді. Головне ж не в тому. Звичайно, без грошей не проживеш. Але головне – це той обов’язок, який випливає з того, що тобі дали. І ти щасливий від того, що тобі дали, і мусиш виконувати цей обов’язок. Це першоджерело. І якщо через мене щось проходить, то чим більше воно йде в люди (не важливо – від мене самого, чи від інших людей), то це не жаль. Це – щастя! 

Нещодавно мене потрясло таке. Років десять тому я виступав у 29-й школі, потім вони мене не запрошували, а оце якось жіночка на виступі у бібліотеці питає: «А ви не хотіли б прийти у 29-у школу?». Я кажу: «Прийду, як запросять». Вона відповідає: «Та ми боялися: чи можна, чи не можна…». І з’ясувалося, що у цій школі не просто люблять мої гуморески - вони зробили своєрідний театр на моїх байках. Я не уявляв, що це взагалі таке може бути. І оце таке виявляється жило поза мною, я й гадки не мав. Найвище щастя коли те, що ти зробив чи робив, живе своїм життям. Як діти. Чому ми щасливі своїми дітьми, навіть якщо вони десь виїхали? Тому що вони є. І чим більше щастя вони мають у своєму житті, і від них хтось має – тим більше ти сам щасливий.

Тому немає таких ревнощів ніколи. А пісні – навпаки, я ж не співак, і пісні у авторському виконанні показую лише деякі.

До речі, Анатолій Костенко почув Ігоря Левенця на конкурсі, і йому так захотілося мати пісню «Україна», що зателефонував мені і по телефону став співати, як би він виконував мою пісню, «якщо Ви не заперечуєте». Золотий мужик! Я не заперечував. Спочатку він взяв цю пісню для конкурсу, а потім закінчував нею свої концертні програми. Одного разу він запросив мене на свій концерт. Я прийшов, сиджу, чекаю, коли ж залунає моя пісня, і думаю вже, що він вирішив її не співати. Але, коли він у фіналі заспівав «Україну», - то підняв увесь зал.

Григорій Львович із співаком Анатолієм Костенко

Що є – то є, але хотілося б більше, не для себе більше, а для того, щоб воно жило. Моя доля так склалася: у чомусь – гріх нарікати, а у чомусь – могло бути й більше, з тими ж піснями. Я – людина жадібна, причому – не до грошей, а до того, що я зробив, я хочу, щоб воно жило, навіть, коли я про це не знаю.

Можливо, потрібно було б спробувати себе у соціальних мережах, бо зараз переважна більшість потенційних читачів «зависає» якраз в Інтернеті?

Я не кажу, що мене нема в Інтернеті. Мене там – валом, настільки багато, що я й сам не чекав. Цьому посприяли діти. Костя сказав: «Давай тебе десь розмістимо». Потім колега із Запоріжжя, побачивши ці матеріали, попросив дозволу розмістити їх на літературному порталі. Також багато всіляких роликів. Якщо у пошук ввести «Григорій Єлишевич» - мало не покажеться.

Одного разу після творчої зустрічі я виходив з 29-ї школи. Стоять двійко дівчаток (яких на зустрічі не було). Одна з них показала на мене пальцем і каже: «А я Вас в Інтернеті бачила».

Чому в мене вдома немає Інтернету – тому що ним треба займатися. А в мене і часу не вистачає, і бажання великого немає. Зате я встигаю щось інше зробити, чого б не встигав, сидячи у соцмережах. Мені багато чого доводиться встигати. Навіть зараз, коли я вже не шукаю, як реалізувати себе. Воно само приходить, бо ім’я вже є, мене знають, кому треба – знаходять. Поки можу – я нікому не відмовляю. Нема проблем.

У Вас стільки позитивної енергії, якою Ви щедро ділитеся з оточуючими. Звідки Ви її черпаєте?

Це від батьків. Навіть зараз авторитет моїх батьків серед жителів Великої Чернеччини - беззаперечний. На моєму творчому вечорі у рідному селі діти і вчителі для телебачення розказували більше про моїх батьків, ніж про мене.

У тата з мамою було дуже багато позитиву до людей. Вони ставили вистави у будинку культури. Вели самодіяльність, батько - ще й три спортивні секції. Це по-перше. А по-друге, знову ж-таки, кожному щось дано. Дано – значить дано, будь щасливий з того, що воно є і віддавай іншим. Позитив у мене був завжди. А от головний недолік мій – колись я був більш нервовий, мене можна було легко вивести з себе. Потім я став над собою працювати. Це в мене більше від мами, вона була дуже емоційна – вулкан! І я від неї трошки вулканізований був… А зараз мене можна дістати тільки одним способом, коли дуже несподівано відбувається щось погане. Тоді я можу вибухнути, і то ненадовго: раз – і все.

Від Вас таке тепло іде…

Тут є цікавий момент. Коли ти віддаєш, немає значення – в такій бесіді, у концертному залі, у сімейному житті… - воно повертається. І оце тепло, особливо у великих залах, (в палаці «Україна», наприклад, коли я виступав, було 5 тисяч осіб), повертаючись від твоїх слухачів,- гріє тебе, і дуже гріє!

Найбільша моя аудиторія була у Сумах, на площі Незалежності. Тоді проходив мітинг, і мене запросили виступити з дуже серйозним питанням. Я сказав буквально 3-4 фрази, але ТАК я їх сказав, що серед 10-тисячного натовпу запала мовчанка. Тому, коли якісь там фюрери тримають увагу аудиторії, я розумію, що це таке. В мені є це «щось», але в мене воно – на добро, ніколи не буде на зло. Колись циганки на базарі підійшли, хотіли, щоб я їм у очі подивився. Я подивився – вони зразу відійшли, нічого поганого я їм не казав – просто подивився.

Григорій Львович, дай Бог Вам здоров’я! Щоб Ваше творче джерело ніколи не пересихало, щоб Ви й надалі дарували людям добро!

Ви знаєте, що мені найбільше болить у житті? Коли від у принципі доброї людини іде зло. А є такі люди, які отримують насолоду від того, що вам погано. Треба їх стерегтися.

Як стерегтися?

Потрібно виставляти захист від таких людей. Твоє роздратування – щастя для них. У моїй книжці «Записки смертного» є такий епізод. Один мій колега мене регулярно діставав, а я ще був молодший, емоційніший, постійно вибухав. А йому від цього було просто прекрасно. І я вирішив дуже жорстко взяти себе під контроль, приготувався. Коли він знову взявся за своє – я перестав нервувати. Тоді вибухати почав він. Треба виховувати у собі оцю здатність. Даром нічого не дається в житті, потрібно попрацювати.

Щиро дякуємо Вам за зустріч, ми дуже багато відкрили нового: і у Вас і взагалі.

Відкривайте. Відкривайте себе. Відкривайте себе іншим – і буде все добре. 

Бліц  :)

• Ваш улюблений автор?

Дімаров

• Улюблена книга?

Книги Дімарова, Фальковича, Ліни Костенко, романи Хейлі, немає такого, щоб одна книга була улюблена.

• Яким книгам віддаєте перевагу – паперовим чи електронним?

Паперовим. Електронні, звичайно, легше читати, можна і шрифти підбирати, і т.д., але чогось в них не вистачає… 

• Комп’ютер чи телевізор?

Я люблю все. Комп’ютером користуюся для пошуку інформації. А щодо відпочинку, більше часу витрачаю на телевізор. Соціальними мережами не користуюся, мене до цього не тягне. 

Бесіду провели: Устименко Наталія та Хомайко Ірина