«І знову я влізаю в танк…» Оксани Забужко

Нова книга надійшла до бібліотеки ім.Т.Шевченка

Радимо прочитати:)

Оксана Забужко «І знову я влізаю в танк…». Вибрані тексти 2012-2016: Статті, есе, інтерв’ю, спогади. – К.: КОМОРА, 2016. – 416 с. 

Оксана Забужко – одна з небагатьох наших сучасниць, яка творить смисли, розставляє акценти і, на відміну від інших письменників, журналістів, політиків, політологів, громадських діячів часто, йдучи проти більшості, - біле називає білим, а чорне чорним і ніколи не навпаки.

Навіть, у найважчі моменти життя нашої країни вона ніколи не мовчала, відчуваючи, як говорить сама: «коли розумієш масштаб загрози, мовчання означає солідарність з убивцями».

Книга «І знову я влізаю в танк…» не для розваги й задоволення, а для тих, хто зрозумів (за висловом Ганді): «найважче – не змінити світ, а змінитись самому».

У представленні автора: 

«Це книга про війну, читачу. Тільки не про ту, залізом і кров‘ю, що з зими 2014-го прийшла на нашу землю, а про ту, куди менш видиму оку мирного обивателя, котра ту першу вигодувала, подібно як гнійні мікроби, потрапивши в організм, «вигодовують» йому абсцес, - і котрої, на відміну від тої першої, ніхто не збирається згортати, тож мусимо вчитися в ній жити – з повною свідомістю того, що по нас увесь час «стріляють» невидимими кулями. Епоха «розбомблених міст» минулася – почалась епоха «розбомблених мізків»: «війн тонкого плану», в яких ментально завойована жертва (з відповідно «розваленою» картиною світу в голові), на полегкість і втіху завойовникові «ліквідовуватиме» себе сама». 

О.Забужко переконливо виводить причину війни: «Корінь зла в «праві сили» - в праві вирішувати кому жити, кому помирати і при потребі винищувати без жалю тих, кого за умовчанням, вважають «дрожащими тварями». А вже сам злочин – то тільки наслідок: симптом, а не хвороба». Головний рецепт протидії цьому від Оксани Забужко: 

«Вся історія людської цивілізації – історія того як приборкати звіра в людині і придатнішими для життя є ті суспільства, в яких «червоні лінії» для того «внутрішнього звіра», що сидить у кожному з нас, прокреслено чітко і неоднозначно».

Розуміючи, що це головне завдання для держави, політиків, преси, церкви й літератури, Оксана Забужко в своїй новій книзі аналізує творчість найбільш знакових письменників та іхній вплив на стан сучасної літератури, на розвиток громадської думки, адже саме зараз відбувається «війна книжки з телевізором». 

В цій війні, за словами О.Забужко, неодмінно повинна перемогти книга, адже «…поживи для ума й чуттів, для захисту власної притомности краще од книжки ніщо не забезпечить». 

Пропоную кілька найцікавіших цитат О.Забужко з її книги «І знову я влізаю в танк…». 

Наприклад, про Валеріана Підмогильного:

«Я часто говорю, що Підмогильного я совєтській власті не прощаю особисто, тому що це був прозаїк «моєї групи крови» - мені для мого власного повноцінного прозового розвитку життєво необхідно було прочитати те, що він мав би написати в 40, у 50… А без нього я мусила все те вичитувати в Камю і т.п. – так би мовити, діставати лівою рукою праве вухо. В 34 роки такого прозаїка вбити…, якби В.Підмогильний написав свого часу все, що хотів, - тоді й я сьогодні написала б інакше. В нас просто була б інша література. З зовсім іншою «мірою калорійности». 

Про Світлану Алєксієвич: 

«…вона, дочка «советского военнослужащего» і дитя «толстовської» гуманістичної традиції, зсередини цієї самої «Утопії» чесно, анатомічно – скрупульозно задокументувала індустрію «умертвіння душ» (так Гоголь прийшов в російську літературу зовні і побачив «мертвих душ», і вжахнувся)».

За словами О.Забужко: 

«…новаторство Алєксієвич незаперечне, вона справді вивела нон-фікшн на романний формат, зберігши людину – щоразу «ось цю», живу – конкретну, - одночасно вона дає «колективний портрет», плюс історію «епічну»: жінка на війні, діти на війні, Афганістан, Чорнобиль, пострадянські самогубці… Це ж все в дійсності дуже тонко змонтовані автором літературні сюжети, тільки в «піксельному розділенні» окремих доль. А це вже література 21-го століття. Премія (Нобелівська) Алєксієвич – сигнал, що світ стоїть на порозі серйозної переоцінки цінностей ( і не лише в літературі)».

Про Ліну Костенко Оксана Забужко каже: 

«…це ж дуже важливо для нової України отримати її правдиву біографію від неї самої. Дізнатись, як дівчинка з «номенклатури» ще сталінської, а потім дружина високого партійного чиновника, «змінила культурну орієнтацію», перейшла на українську мову й опинилась в опозиції до тодішньої влади».

Про Василя Симоненка: 

«…найцікавіший з того покоління мені завжди був Симоненко – то пацан був явно геніальний від народження! То вже таємниця на межі містики – звідки він такий міг узятись, дитина, що вийшла з найстрашнішого дна, гірше Гулагу, - сирота зі сталінського колгоспного села… всі наші шістдесятники де-факто «вийшли» з нього. А хлопчик загинув у 28 – тільки й устигнувши, що вирости, спробувати м’язи в усіх жанрах і продемонструвати, на що він здатен... Той хлопчик готувався щось дуже важливе світові сказати – і він сам про те знав, а це вже неомильна прикмета генія».

Про Тараса Прохаська та про його роман «НепрОсті»: 

«Одним махом зміг покрити – як не змалювати, то бодай заштрихувати – всю нашу історичну «зону мовчання», для якої попередні, порубані-постріляні покоління нам не лишили слів».

І наостанок, хочу привести для читачів визначений О.Забужко Прохаськів рецепт «повернення до раю»: «живи як дерево, роби, що любиш, знайди свою Анну - і будеш щасливим навіть у найнебезпечнішому місці…». 

Олена Мартюшова,
заст.директора Сумської міської ЦБС