Ми не завжди знаємо,
хто живе або працює поруч із нами.
Зазвичай ходимо на роботу, вітаємося з кимось
і навіть не підозрюємо, що звичайний перехожий,
або сусід, або колега – людина,
до якої ми давно звикли та інколи навіть не помічаємо, може виявитися прекрасною, талановитою, творчою особистістю!
хто живе або працює поруч із нами.
Зазвичай ходимо на роботу, вітаємося з кимось
і навіть не підозрюємо, що звичайний перехожий,
або сусід, або колега – людина,
до якої ми давно звикли та інколи навіть не помічаємо, може виявитися прекрасною, талановитою, творчою особистістю!
Народилася вона в Петербурзі у 1956 році, і про своє життя розповіла нам таке:
ПРО СЕБЕ:
Мама – з Красноярського краю, з Хакасії, тато – з Зауралля. Після закінчення своїх вузів батькам хотілося оселитися південніше. Однополчанин батька дав адресу своєї матері, приватний будиночок у Сумах (місто,про яке ніхто ніколи не чув). Коли ми сюди приїхали – тут свині, гуси ходили вулицями. Жили ми на вулиці Гончарній (там, де зараз школа №10) на приватній квартирі у чудових людей – Санжаревських. Дуже інтелігентні люди. Наталія Романівна, з якою в нас була дружба навік, та Василь Йосипович. Я до цих пір їх прекрасно пам’ятаю. У них було ще два собаки, кішка, кіт і коза, яку пасли на погребі, спеціально для неї сіяли травичку.
Любов до книжок закладалася з дитинства. Пам’ятаю величезну і височезну бібліотеку мого дядька, генерала Бороздіна, де я розглядала книжки, залазячи на стелажі, щоб дістатися верхніх поличок, розглядала там «Божественну комедію» або «Дон Кіхота» з ілюстраціями Доре…
З дитинства я мріяла стати мистецтвознавцем, і вже у восьмому класі працювала з програмою, плануючи вступати лише до Ленінграду, лише на стаціонар на «Теорію та історію мистецтв» в Академію мистецтв ім. І.Ю.Рєпіна.
Готувалася у бібліотеці нашого художнього музею, до якого пішла працювати після 9 класу для стажу (без 2-річного стажу до Академії не приймали). Працювала наглядачем, а по суті – виконувала обов’язки лаборанта – заповнювала картки. Після роботи навчалася у вечірній школі. Але після спроби вступити до Академії я зрозуміла, що в мене немає шансів на стаціонар, лише заочно. А на стаціонар приймали лише 15 осіб, 7 з яких – поза конкурсом із союзних республік, а 8 - діти «китів» мистецтвознавства.
У 1974 році, коли відзначалися ювілеї Миколи (100 років) та Святослава (60 років) Реріхів, разом ще з двома однокласниками їздили до Москви на виставки – у Третьяковській галереї та Академії мистецтв. Неодноразово ходили на вистави у Большой театр. У Горькому мала абонемент до Кремлівського залу, куди приїздили артисти (Сергій Юрський, Авангард Леонтьєв,…) з читанням творів.
У 1975 році - вступила до Сумського педагогічного, у 1976 – перевелась до Горьківського педагогічного інституту на другий курс історико-філологічного факультету. Там всі педагоги були університетського рівня. Наприклад, чудовий Олександр Моісейович Фарбер, корінний житель Горького, його постійно запрошували до МДУ, але він відмовлявся. Нам, його учням, просто пощастило. На його лекції приходили з інших факультетів та курсів.
Коли я приїхала до Горького, то вже трохи писала, трохи друкувалася, і одразу потрапила до літературного об’єднання «Данко».
На засіданнях Спілки письменників важко було отримати слово, тому що постійно приходили якісь графомани і займали своїми виступами увесь час... Тому ми зустрічалися у віддаленому районі Канавіно, на іншому березі Волги, дуже далеко від центра, і там у нас були цікаві неформальні засідання.
Інститут закінчила у 1979 році. У 1981 році, коли старшій доньці було трохи більше року, а грошей катастрофічно не вистачало, влаштувалася секретарем учбової частини в музичному училищі. Сталось так, що прийшлося бути присутньою при прослуховуваннях на вступних іспитах. Саме тоді до училища вступала Ольга Кормухіна. Співала пісню на вірші А.Дементьєва і на власну музику. Вона приголомшила всю комісію. Потоваришували, вона приходила в гості, годувала кашею дочку. На той час Кормухіній був 21 рік.
У 1984 році я потрапила в Усть-Ілімськ (північ Іркутської області), поряд знаходилися Усть-Ілімська ГЕС, Ангара… Вода в Ангарі була чиста-чиста, з голубуватим відтінком… І чудова зима, як на листівках…
Там я займалася трішки іншою творчістю – була завлітом у театральній студії. Чим хороший народний театр – тим, що ти сьогодні можеш бути головною героїнею, а завтра – костюмером… Одного разу ми готували виставу з французького життя, потрібні були французькі декорації, і було дуже цікаво збирати по всьому місту речі, які мали б стосунок до Франції.
У щойно відкритому Палаці культури був відділ мистецтв з японською апаратурою. Я там працювала, читала лекції з мистецтва у міських школах, мене знали майже всі діти, а їх було дуже багато. Але основна моя робота була у групі продовженого дня, школа була поруч із Палацом культури, тому ми з дітьми, щоб не так нудно було, частенько туди навідувалися – вони переглядали альбоми, слухали платівки, дивилися різні цікаві речі…
А я проводила заходи з великою кількістю дітей – цілі шкільні паралелі – у актовій залі на різноманітну тематику – і про музеї світу, і про видатних живописців… Саме в Усть-Ілімську втілилася моя мрія, пов’язана з мистецтвом…
До бібліотеки не ходила, бо свою немалу бібліотеку привезла з собою, і навпаки, деякі свої власні книги віддала до місцевої бібліотеки.
У липні 1987 року я повернулася до Сум, і, щоб зберегти стаж, пішла працювати у школу № 8 теж у групу продовженого дня до першокласників. Тут я побачила, наскільки велика різниця між усть-ілімськими дітьми й сумськими: усть-ілімські не розбалувані інформацією, вони з великим задоволенням, відкривши рота, слухали все, що їм розказували, про що завгодно. Звичайно, я намагалася бути цікавою. А тут, у Сумах, було дуже важко чимось зацікавити дітей, тому що вони вже все бачили, і ніщо їх не цікавить, нічого їм не хочеться.
Після школи були інші місця роботи: відділ декоративного мистецтва нашого художнього музею, моєю спеціалізацією було дерево. Потім робота в СумДУ з іноземцями, у фірмі СБТС, у антикварному салоні працювала директором, торгувала книгами у готелі «Суми», там стояла моя ятка, з 1997 по 2003 роки знову працювала у художньому музеї, останнє місце роботи – Сумська міська бібліотека імені Шевченка.
Окрім того, я завжди читала історію мистецтв у педагогічному університеті, в університеті «Україна», а також культурологію у машинобудівному коледжі.
У часи моєї роботи в музеї були популярними зустрічі з акторами, вони проходили у Палаці культури.
На одну з таких зустрічей було запрошено Сергія Шакурова. Він прогулювався центром міста, і зайшов до нас саме тоді, коли зовсім не було відвідувачів, я йому проводила екскурсію по виставці розписів Марії Приймаченко. І, до речі, з його легкої руки, наступного дня на нашу виставку повалив натовп глядачів. Ще б пак! Сам Шакуров сказав на концерті: «У вас тут така шикарна виставка!».
ПРО РОДИНУ
Бабуся зберігала деякі документи дідуся Саші (мамин батько). У нього була бронь, він не повинен був іти на фронт, але у серпні 1942 року пішов на війну з посади секретаря Шарипівського райкому партії. Його не відпускали на війну, але дідусь не міг дивитися, як на фронт ідуть 18-річні, а йому було 36. І він пішов добровольцем у 39 бригаду сибіряків-красноярців. Загинув у грудні 1942 року, звільняючи село Смоленської області на кордоні з Білорусією. І до цих пір ні мама, ні бабуся ніяк не зібралися туди поїхати, а я знала, де похований дідусь із похоронки, хоча там змінилася назва району і треба було провести немалу пошукову роботу, щоб його відшукати.
Я це зробила і подумала: мені 50 років, а дідусю на ту пору (2006) виповнювалося 100, і, якщо до мене ніхто не зміг поїхати, то після мене точно вже ніхто не поїде. Спонтанно зібравшись, я купила корзину квітів, і поїхала.
Приїхала дуже рано, співали солов’ї, якесь дерев’яне село з похилими хатами. Людей на вулиці ще немає, тільки пастух, він показав мені дорогу, але я трохи заблукала, а згодом зрозуміла, чого мене там водило – я була саме на тому місці, де загинув мій дід. Кладовище знаходилося в чудовому місці, на узвишші. Братська могила складалася з трьох надгробків, і я інтуїтивно підійшла до середнього, мені здалося, що там і похований мій дідусь.
Все це я знімала на фотоапарат. І сталася така дивна річ, коли я знімала пам’ятник, то якась тінь – що це було, можливо, душа? – була поряд зі мною. Немовби знак, що дідусь знає, що я в нього побувала. Я дуже рада, що була там, мені це було необхідно.
ПРО ТВОРЧІСТЬ
На одній з презентацій у театрі я зустріла Олену Чернову – це композиторка, поетеса, вона друкувалася під різними псевдонімами у «Газеті Сулятицького», дуже енергетична особистість. Вона мені дуже сподобалась, і ми вирішили створити щось спільне.
«Газета Сулятицького» виділила нам для цього окремий номер, ми його назвали «ПІМС»: П – Паша Парфентьєв, І – Іра Гаршина (дружні шаржі), М – Маша Бороздіна (це – я, в дорослому віці я ніколи не підписувалась власним іменем), С – Саша Бронштейн (Олена Чернова).
Потім ми вирішили випустити літературний альманах «АРТ-Бульвар».
Перший номер вийшов, а другий ми не змогли викупити, тому весь наклад пішов під ніж.
Серед авторів були відомі зараз в люди:
Сергій Кириченко (київський поет, який тоді жив у Сумах), Соломон Слабоженский (Олексій Сікорський), Віктор Сироватський, Павло Парфентьєв, Євген Положій та Олена Чернова.
Ми вирішили, щоб не залежати від якихось типографій, випускати самвидатівський альманах «Трапеція».
Пам’ятаю, що вступ до першого номера я друкувала на своїй кульгавій друкарській машинці. Ігор Швачунов нам зробив обкладинку.
Для нас це було цікаве проведення часу у цікавій компанії. Зазвичай ми зустрічалися у Віктора Сироватського.
У 2019 році ми будемо відзначати 25-річний ювілей виходу нашого альманаху "Трапеція". Можливо, це буде на День поезії. Запросимо театр авторської пісні «Шансон», ми з ним завжди дружили.
Ось така вона - героїня нашого очерку Музиченко Людмила Аліївна.
Здається, не буде помилкою зауважити, що основними справами в житті пані Людмили є творчість і піклування про інших.
Творчістю вона займалася з самого дитинства, багато друкувалася ще у радянських газетах та журналах, її вірші увійшли до колективної збірки "ХХ век, запомни нас такими...", де зібрані кращі вірші російськомовних поетів України.
***
В этом мире, больном и тревожном,
Где горят небеса от стыда,
Было б вовсе дышать невозможно,
Если б только живая вода.
Не стекала на язвы и раны
С бескорыстных своих родников,
Если б ягоды летней поляны
Не срывались с окрестных кустов.
Нам неведомы вещие коды;
Бьёмся, каркая, как вороньё,
Но спасаемся только природой.
Бесконечным терпеньем её.
Турбота про інших - це, так би мовити, стихія цієї прекрасної жінки. Її любові і уваги завжди потребують близькі люди і домашні улюбленці.
Краще за все життєве кредо пані Людмили розкривають рядки її вірша:
Зато я остаюсь самой собой,Строптивой, непокорной, непослушной,Ко всем, всему и вся неравнодушной,Захваченной неравною борьбой;
Боящейся сонливого покоя,Разборчивой рутины бытия;Ласкающей недрогнувшей рукоюОраву полудикого зверья.
И жизнь моя уходит из-под ног.Нет для нее линованных дорог,Путей, запрограммированных где-то.
Зачем скрывать, я прямо говорю:Кругами одинокими парюВ пространстве
нерастраченного света.
Літературний запис: Наталія Устименко,
чит. зал ЦМБ ім. Т. Шевченка
Немає коментарів:
Дописати коментар