Богдана ГУСАК. Сонце на краєчку літа...: аудіоцикл поезій

Жарке літо добігло свого кінця і ми зустрічаємо осінь. Будемо дякувати літечку за чудові днини і сподіватись, що осінь порадує нас своїм золотавим теплом. 

Адже, незважаючи на доволі похмуру погоду - попереду ще і чудове бабине літо, і жовто-гарячий листопад. Головне, щоб до нас прийшов мир і спокій.

Із великим задоволенням презентуємо новий аудіоцикл поезій пані Богдани ГУСАК із символічною назвою "Сідає сонце на краєчку літа...".

 

Сонце на краєчку літа...

Вірші читає Богдана Гусак

 

* * *

Сідає сонце на краєчку літа...
Бере неспішно у гарячу жменьку
забуті в полі колосочки жита
і двійко слив, лілову та жовтеньку.
Вдихає аромати над баштаном:
нівроку кавуни вродили й дині...
Ще день – і осінь завітає рано,
погляне в очі серпня сині-сині...


* * *

Вже серпень із валізами стоїть.
Найкращий, найрідніший – наш з тобою.
Він забирає сміх і шум прибою .
Прощається, зітхає і ...мовчить.
Ми все за нього скажемо... колись
(якщо, звичайно, досі не сказали).
Лишилась пара кроків до вокзалу .
Люстерце сонця в очі сумно блись!
Чи свій багаж надійно збереже,
щоби з лихвою повернути знову?
А ми йому – усмішку веселкову,
як, обійнявши, скаже: « Ви?!Невже?!»

* * *

А нумо, друже вересню, ушквар
на піднебесних дощових цимбалах,
щоб у мотиві був і шум, і спалах,
і дрижаки , і невситимий жар!
Щоби пішов до танцю вітродуй
і плескали дерева для потіхи,
щоби умились після спеки стріхи,
холодних струн краплистих не шкодуй!

* * * 

– Давненько не була у нас!
– Давно!
Дуби, пробачте! Не дивіться косо!
Берези, не шуміть різноголосо!
Не думайте, мені не все одно...
Ми, серцем чую, все-таки рідня.
Ви пишно вбрались у найкращі шати
дочку дивакувату зустрічати,
що приблудилась на останку дня.
А я і рада! Бачите, яка?!
Чи скучили? Я сумувала дуже!
Який ти елегантний, ставе-друже!
Ах, борода із лепехи м'яка!
У смокінгу зеленому! Відтак,
в осінньому сезоні модна ряска!
Даруйте, що давно була, будь ласка!
Агов, мені прощення буде?!..
–Так...

* * *

Мінлива дня осіннього картина.
Всміхнеться сонце між хмаринних брів –
сяйне рум'яна пещена шипшина,
зирне, чи мряка хлипа близ корів.
Укотре про свою щербату долю,
кивнувши вітру, сонях розповість.
І, як востаннє, погляд кине полю,
в собі зібгавши жалощі та злість.
Усе пішло-спливло: життя, родина...
На зміну світлу темрява гряде...
Та жевріє в думках: чи ж насінина
у добрий ґрунт на той рік упаде?

* * *

Зашарілось небо вересневе,
обійнявши тишу вечорову.
Тіні фіолетово-рожеві
Вкрали слід недавньої розмови...

Тільки стежка, трав’янистим боком
за вербові зачепившись поли,
зберегла тепло й відлуння кроків
і слова «нікому» і «ніколи».

Вітер їх почув і біля річки
передав старому очерету.
Ледве місяць запалав, як свічка,
в хвилях нісся шепіт «по секрету...»

* * *

Менше в небі чистої блакиті –
хтось мазнув знічев’я білим віхтем.
Павичі-хмарини гордовиті
налетіли на пухнасті крихти.

Жадібно клювали (усе мало!),
вщерть набивши величезні вола.
Віяла-хвости порозпускали.
Вітром гнані, рушили спроквола.

Золотило сонце їх принади,
а вони пливли, бундючні й пишні.
Вечір лоскотав до зорепаду
черевця, неначе стиглі вишні.

🎧 Всі подкасти з Богданою ГУСАК