Не білена давно, стара-стара…
Зітхає вдень і темними ночами,
В самотності, сердега, помира.
Із хати видно зоряне намисто:
Дах прохудився, стелі вже нема.
Колись гостей стрічала урочисто,
Любила двір руками обома.
Колись тут квітли сливи й абрикоси,
І на причілку яблуні цвіли,
Уранці їх притрушували роси,
І бджоли в вітті радісно гули.
А в надвечір’ї пахли матіоли
І чорнобривців зграї у саду.
…Живі оті картини, як ніколи,
До них завжди у пам’яті іду.
Жоржини квітли розові і білі,
І паничі з кліматісом сплелись,
Й серед тієї квітів заметілі
Дитинство загубилося колись…
І весь той спомин, дивно-гіркуватий,
Сумні ворушить струни у душі:
У тім дворі ходила моя мати
Стежиною в пахучім спориші.
Роки пройшли, і пам’яті із книжки
Не вирвати, бо час її лиша…
Тому, як бачу хату, плачу нишком,
Й тоді у смутку серце і душа…
Тетяна Лісненко
Немає коментарів:
Дописати коментар