імені генерал-хорунжого Марка Безручка
Нарешті обрис хати чи сараю.
Про всяк пожежний зведений курок.
Хоч нерви геть напружені до краю,
на чатах Камінь, Лось і Сахарок.
Здається, чисто. Відпочити б треба.
Ракета звідкись, як вогненний спис,
розкраяла шматину чорну неба.
– Спокійно, наші! – обізвавсь Метис.
По хвилі тут і там загомоніли,
мовчанки зруйнувавши сивий мур.
– До ранку відновити треба сили,
поїсти… Зараз, хлопці, перекур!
До темряви адаптувались очі.
Прилаштувався кожен хто як звик.
Намуляли гучні донбаські ночі,
як стоптаний облізлий черевик.
– Ех, зняти б каску, Дізелю, і броник!
Ти у своєму вже пів року спиш.
– Зате живий! Поранення – це дзвоник.
Зі смертю жарти, Боцмане, облиш.
– Я правий, Дідо? – Так, питань немає…
– Чому смутний? Не їв он до пуття…
– Останнім часом думка серце крає :
не хочеться піти у небуття…
– Що тут поробиш? Ми ж не генерали –
прості солдати. А війна – не сон.
Бажаєш, щоб про тебе пам’ятали,
не загуби під кулями жетон.
– А може?.. – Ну кажи вже сміливіше!
З пітьми сяйнула синь очей-озер:
– А може, хлопці, хтось про нас напише?
– Ну, Шева, насмішив! – Ну й фантазер!
– А що писати? Як повзе піхота
в котлі пекельнім? Боже, поможи.
Марудна і брудна у нас робота.
Таких, як маку скрізь… – Ну, не скажи…
Ведмедю, Чорний, ви хіба не гідні
і ти, Шарпею, пари добрих слів?
– Про нас печуться, Шево, тільки рідні,
а ти сюди письменника уплів.
Уява, без питань, його багата.
Однак потрібно мати справжній хист
сказати все як є про сто десяту,
не зіпсувавши героїчний зміст…
– Воно-то так…
Замовкли… Задрімали…
Сховала ніч у хмарах мідяка.
Тривожним сном оплетені привали.
Гіркі думки на мушці у АК.
У мареннях – ракети чорнороті,
застиглий нерозірваний фугас.
І Бос із побратимами – двохсоті –
з проханням: – Відомстіть як слід за нас!
Лежать, за мир стомившись воювати,
укупі з новобранцями «старі»,
та незабаром встануть, бо солдати,
щоб краще закріпитись на зорі.
03. 06. 2024
(С) Богдана ГУСАК
Немає коментарів:
Дописати коментар