я вірші випускав у небо –
туди, де обрій голубів,
до солов’їв і голубів.
І там, у висі, між хмарин
вони свій стишували плин
і яскравіли у повітрі,
неначе фарби на палітрі.
А вітер шастав між горбами,
хватав їх спраглими губами,
крививсь і спльовував слова,
щоб не вдавитися, бува,
і не сколоти піднебіння
затвердлими, немов каміння,
гіркими фразами біди,
хоч як їх в рими не ряди.
У віршах тих – безмежне горе,
війни страховисько суворе,
тернова правдонька така,
що й не відчуєш язика.
Там біль і зло, і смерть зухвала,
і нечисті лиха навала
від вбивці і до палія,
й вогнене коло,
в колі – я...
28.05.22
© Володимир Невесенко
Немає коментарів:
Дописати коментар