Обійміть мене клени листвою,
І заплутайте коси вітри!
З вами я поділюся журбою
І сховаюся від самоти.
Самоти - у мільйонному місті!
Де у кожного брами зі стін.
Де, відсотків приблизно на двісті,
Чують дзвін, та не знають де він.
Спілкування - уже відживає,
На кохання - немає часу.
І що коїться в брата не знаєм,
І не чуємо поряд плачу.
День за днем, як клоновані будні.
Раптом в дзеркалі й сам ти не той.
І думки невідомо-відлюдні,
Й відчуття, що ти ніби ізгой.
Тож, втечу до природи живої,
Щоб відчути не штучне життя.
І нап’юся водиці святої,
Із джерельного сну-забуття.
Барчук Раїса
Немає коментарів:
Дописати коментар