Крізь пізнє-осінню сльоту', по тендітній білизні' першого снігу втомлено крокувала темна листопадова ніч...
Холодними цупкими пальцями вона торкалася до всього, приборкувала, владно вимагала покори.
Вітер, обурившись, здійнявся аж до самого неба, але, відчувши непоборну силу холоду, знічено затих і швиденько сповз униз...
Ніч йшла далі. Та її хода ставала повільною і нерішучою... Десь далеко за обрієм, сонно посміхаючись, прокидався ранок.
Ось вже рожевим серпанком захвилювалася далеч і нічна пітьма почала безслідно зникати.
У трепетному чеканні світанку прокидалася природа. Дерева, ворушачи змерзлими вітами, з надією на тепло, тягнулися до рожевого обрію. Дзвінко пролунав перший оптимістичний посвист синиці, який за мить підхопили її крилаті подруги...
Усі жадали Сонця!
Нарешті обрій могутню дихнув світлом. Напружуючи всі сили, Сонце підняло на своїх вогненних плечах сірий купол неба і палаючою кулею вкотилося з-під обрію!
Розганяючи яскравим промінням хмари, світило пливло серед блакитних хвиль вранішнього неба, урочисто сповіщаючи про народження нового дня!
Анатолій ЛУГОВСЬКИЙ
Немає коментарів:
Дописати коментар