Як тільки ступиш на перон,
шумить, вирує, мов толока,
зітхає, стукає, гримить!
Цей стоголосий Вавилон,
здається, навіть спить впівока,
а може, взагалі не спить.
На мокрій розтають землі
безсилі залишки хуртечі,
ногами змішані в багно.
До ранку натовп обмілів.
Світанку скорого предтеча,
небес світлішає рядно.
В тягучій борсаючись млі,
перед світанком стихло місто:
не видко жодної зорі.
І до пришерхлої землі
крізь морок мружились перлисто
поодинокі ліхтарі.
2.
Я тут проїздом – просто подорожня.
Зупинку бачу – поблизу «Сільпо».
Сідаю у трамвай напівпорожній:
прямує, певно, щойно із депо.
Навстріч дерева, ліхтарі, білборди…
Коліс трамвайних влився перестук
в нового дня несмілі ще акорди –
пронизливий такий, настирний звук.
Снують, немов мурахи, звідусюди
із нетутешнім виразом облич,
спішать навсебіч люди, люди, люди –
байдужий натовп незворушних лиць.
Суєтна ця, щемка невідворотність
усе єство пронизує до дна.
Та просто в очі дивиться самотність,
відбившись від трамвайного вікна.
Немає коментарів:
Дописати коментар