День морозний. І сонце. І сніг.
Біла паморозь вкрила дерева.
Санний слід між ярами пробіг
аж за обрій, де мла кришталева.
І бажання – гайнуть навмання!
Зволожніле чоло мороз витер...
І виводить баского коня
за повіддя знудьгований вітер.
Навкруги – куди оком не кинь –
біле сяйво і небо, і нива.
І летить уже в синь білий кінь,
тріпотить білим полум’ям грива.
А верхо́м – в льодяному сідлі –
дужий вітер у білім жупані.
І десь сонце згубилось в імлі,
де-не-де лишень відблиски тьмяні.
І мете, і мете, і мете,
замело і горби, і долини.
Хвижа ковдри із снігу плете
і вкриває замерзлі хатини.
Потонула в снігах далечінь,
в білині розчинилась округа.
Білий коню, спинися, спочинь!
Геть ослабла в сідельці попруга.
© Володимир Невесенко
Немає коментарів:
Дописати коментар