Мої печалі виринули знову…
Чомусь так гірко й терпко на душі,
Неначе вітру слухаю розмову,
Що бродить старцем рано в комиші…
Якась гризе іззовні осоруга,
Сама не знаю: бігла б куди, йшла.
Оця чергова чорна моя смуга
Мене раптово все-таки знайшла…
Дні сірі йдуть, минаючи прохожих,
І вулиці минаючи, й стежки.
І так багато їх на осінь схожих,
Й іржаві всі, неначе ланцюжки…
Втомилась я, ослабли в тузі плечі,
Та крил слабких так просто не складу…
Я буду йти, хоч вже сідає вечір,
Я буду йти, аж доки не впаду…
Тетяна Лісненко
Немає коментарів:
Дописати коментар