Які далекі бабині світи...
Лети, моя доріженько, лети.
Веди мене у той забутий світ,
Де соняшники і похилий пліт.
І хвіртка до криниці і ворота.
І на грушках сусальна позолота.
На яблуках шовкова павутинка,
Де пташка плаче, як мала дитинка.
Веди туди, де холодно і жарко,
Де на вербі лежить рожева хмарка.
І де дощі ховаються у стріхи.
Де прямо з неба падають горіхи.
Веди мене. Я буду йти в ті сіни,
Де пахнуть глиною і димом стіни,
Де клямка у дверях не заржавіла,
Де дощечка в куточку почорніла.
Там мої рідні - баба, дід на знимці.
Там матінка у штапельній хустинці.
І батечко у курточці на ваті.
Там дух прадіда дибає по хаті.
І горщики ще пахнуть молоком.
Там риночка стоїть із кисляком.
І у макітрі мак а мо й не мак.
Там в кожному куточку якийсь знак.
Чи розгадаю, чи, бодай, згадаю.
Що я в тім давнім світі відчуваю?
Що я із нього вийшла, що він мій.
Що він сидить на лавочці старій.
А я десь поруч. Ген за тим горбочком,
За цариною, за ось тим лісочком.
Я у собі той світ несу, несу,
А як стомлюсь, то й впаду на росу...
Галина Потопляк
20.08.25
Немає коментарів:
Дописати коментар