Догорає осінь, догорає...
Небеса похмурі й мовчазні.
Не курли'чуть журавлі над гаєм,
А життя минає, як у сні...
Зранку поспішу на луг до річки,
Постою на березі крутім,
Помилуюсь на рожеву стрічку,
Що з-за хмари сяє, ніби німб,
Над чолом невиспаного неба,
Посміхнулась вранішня зоря...
І нічо'го вже мені не треба,
Лиш би в тиші ніжилась земля.
Там, де обрій посміхнувся сонцем,
Хмари покотилися врозліт,
А світило золотавим зондом
Піднялося майже у зеніт!
... Всеодно на серці неспокійно --
Близько десь тривожний перегу'к.
"І навіщо ці жорстокі війни?"--
Запитав насуплений онук...
В. ЛУГОВСЬКИЙ.
16.11.2025 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар